Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Ну то зараз ми познайомимось ближче, – додав скажений Наст і різко смикнув татуюваного бидло-­хлопця до себе, одночасно з тим роблячи удар лобом йому в обличчя.

«Хрусь» – ніс Вохи зламався миттєво і кров бризнула на Настову куртку.

– ААААААА! – заволав Воха та впав на підлогу в крові та сльозах.

Раптово з кімнати, де сиділи всі, вибіг ще один парубок. Високий як Наст, товстий, та теж з татуюваннями, подібними до Вовиних. Він теж був напідпитку, але судячи з ходи, тверезіший за друга. Наст не знав цього хлопця, але припустив, що це приятель Вохи з сьомої групи. Коли товстий побачив, що його товариш лежить у крові, сльозах та соплях перед Настовими ногами, він набрав крейсерську швидкість і побіг на Яковенка, як бик на червону ганчірку. Але сказати, що в голові Наста була хоча б крихта страху, було б брехнею. Наст виявився швидшим. Коли відстань між ним та другом Вохи зменшилася до двох метрів, він блискавично вихопив з кишені балончик із фарбою і пшикнув нею в обличчя нападнику, слідом зробивши удар у груди ногою, через що товстун відлетів на метр. Наст збив йому дихання, але це не була перемога. Товстун почав вставати, при цьому стогнучі від фарби, що потрапила в очі, і чорнявий хлопець, пригадавши футбольне минуле, а конкретніше слова Юрійовича – «від простоти», тобто вдарити по м’ячу якомога сильніше, щоб він полетів геть від воріт у складній ситуації, вдарив ногою по тулубу того, хто намагався встати, а потім ще раз і ще. «Вбити-вбити-­вбити», – віддавало йому в голові. Раптом він відчув, що на нього дивляться. Піднявши голову, Наст зрозумів, що майже всі його одногрупники стояли в дверному отворі та дивилися на ці побої. Яковенко зупинився. Хлопець, якого він вовтузив, плакав та щосекунди благав:

«Хватіт, хватіт, хватіт», – закривши голову руками.

Наст увійшов у кімнату, звідки гучно розповсюджувалась музика. «Я хочу бить с тобой! Однім целим – однім целим», – лунало з колонок.

– Кончєний бандеровєц! – виплюнула із ненавистю ці слова Женя, пробігаючи повз новоприбулого хлопця.

Яковенко не став відповідати їй нічого, як і не став так само спопеляти поглядом Наташу, що побігла разом із Женею до їхнього коханого.

Вся кімната була підсвічена неоновими лампами. Всі, хто не підходив дивитися на бійку, сиділи на дивані чи на підлозі і вдивлялися в одну точку, перебуваючи явно під чимось неалкогольним. Солодкий запах електронних цигарок та їхній дим застиг ніби смог під стелею. У всьому цьому була якась принадна, запаморочлива атмосфера, але Наст не міг і не хотів її відчувати. Людей в кімнаті було приблизно п'ятнадцатеро, проте тих, хто ще розумів, що коїться – лічені одиниці. Антон цілувався зі своєю дівчиною Аліною на дивані, майже пожираючи блондинку, Іра з боязкою цікавістю роздивлялась Яковенка, інші ж, хто ще був повноцінно в цій кімнаті, а не тільки фізично – дивилися на Наста із острахом, навіть Діма не підійшов привітатись.

– Чия це колонка?! – голосно запитав Наст. Його злість нікуди не ділася. Ніхто не має права так розмовляти з його батьком, його єдиною рідною людиною. Зіниці були розширені, гнів залишався, але слово «вбити» вже не пульсувало у скронях.

– Моя, – пролунав приємний дівочий голос праворуч від Яковенка.

Хлопець повернувся і побачив Ліру, яка сиділа у кутку сама та пила рожевий коктейль через соломинку.

– Я заберу твою колонку і потім віддам, – вже не так гучно і впевнено сказав Наст.

Насправді, спочатку в його скаженій голові був план розбити колонку об підлогу та на очах у власника розтоптати її ногою, але, побачивши власника, Наст змінив плани.

– Нічого ти в мене не забереш, – спокійно відповіла дівчина, встала зі стільця і підійшла майже впритул до Наста, через що виходило так, що вона дивилась на нього знизу вгору, але в очах було впевненості стільки, що здавалося, що це вона метр дев’яносто зростом і саме вона нависає над маленьким тендітним хлопцем.

– Заберу, – ще більш невпевнено продовжив він.

– А що ти зробиш для цього? Мене теж поб’єш? – сказала Ліра, наблизившись ще.

Наст вперше бачив її так близько. Від тих емоцій гніву, які були ще секунд сорок тому, вже не лишилось нічого. Було тільки захоплення. Хлопець і не помічав раніше багатьох дрібних деталей: маленька родимка справа на щоці, зелені очі, рожеві пухкі губи, які не були штучно збільшені, як у багатьох «крутих» дівчат її віку. П'янкий запах парфуму ідеально підкреслював її витонченість, чарівність. Це були, схоже за все, якісь ягоди, але Наст не міг зрозуміти, які саме.

– Ні… ніколи, – трохи притуплено відповів він, через що помітив, що вуста Ліри злегка ворухнулись у посмішці. – Просто зроби тихіше, будь ласка.

– Добре, вже пізно, я ж все розумію, – відповідала вона і Наст збагнув, що вона йому відповідає українською.

– Дякую, просто… ти не звертай уваги на тих, – Наст хитнув головою у бік коридору, де лежали два підбиті льотчики. Йому було соромно за те, що дівчина може подумати про нього, йому хотілось виправдатись, хоча він і розумів, що скоріш за все їй взагалі байдуже. – Вова вилаяв мого батька… коли той… це… – слова просто незрозумілим чином зникали з голови, коли ці два смарагди дивились у Настові очі на відстані лічених сантиметрів. – Він просив зробити тихіше… Тому…

– Ти все зробив правильно, – кивнула Ліра, ще раз легенько посміхнувшись, так, що це помітив лишень Яковенко. – Я б теж так зробила за свого батька, тому що він в мене один, ніхто не має права так спілкуватись з батьками. Я не знала, що то твій… тут був галас і я майже нічого не чула, сказали якийсь дід за грішми приходив, – невдоволено похитала головою дівчина, було видно, що вона справді каже відверто, і підтримує Наста.

Коло Ліри та Наста стали всі, за виключенням Вохи, що лежав, і Антона з Аліною. Всі дивилися на хлопця з дівчиною, які стояли майже впритул одне до одного. Ліра з Настом дивилися знизу вгору, або згори донизу – в залежності від того, були то очі карі чи зелені. Діма, якого до цього навіть не помічав Наст, на відміну від інших, дивився за цим діалогом з відразою та обуренням. Його очі були червоні, а шкіра бліда. Він мовчки спостерігав, не кажучи ні слова, доки на його телефон не прийшло якесь повідомлення. Збагнувши, що вони у центрі уваги, Ліра зробила крок назад і Наст так само, й, немов у незручності, всі просто мовчали, доки динаміки волали «Но ти останься, тут в майом сєрдце».