Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Та як можна так казати? – тихо дивувався педагог. – Він трусився. Був блідий, як ті поганки. Холодний, - змахнув рукою.

- Його стан прийшов до норми, - спокійно повторив старший вчитель.

- А якщо це знову повториться? – все не заспокоювався Ракор.

- Тоді поклич мене, Кайто або Умана. Ми оглянемо Хаола та зможемо скласти більш зрозумілу картину того, що відбувається.

Господар кімнати незгідно стиснув кулаки, чуючи все це.

- У мене таке відчуття, - продовжив молодий викладач, ледь стримуючи себе, - ніби вам все одно. Те, що із ним сталося – ненормально, - вказав на хлопчика. – Він трусився, був біло-зелений, застиг, не кліпав. Як тільки можна полишати все це, сподіваючись, що воно саме налагодиться?

- Ракоре, - розсудливо відповідав йому Шийме, - мені не все одно на стан Хаола. Однак зараз йому дійсно краще полежати та відпочити. Щойно він прокинеться – поговори із ним. А поки він у нормі, у теплі та під наглядом того, хто про нього подбає, - вказав поглядом на чоловіка, - нема причин для паніки. Рух магічних сил у нормі, температура нормалізується та і серце вже не б’ється надто швидко. Дай йому відпочити. Згадай свої роки навчання у академії. Постійні уроки, практика, невдачі у чаклування – все це тисне на дітей. І не всі з них витримують. Можливо, Хаол дійсно перетрудився і має просто гарно відпочити. Не думай, що мені все одно. Не думай що іншим вчителями все одно. Просто ми бачимо таке постійно. А на Хаола ще і навалилося забагато. Ти не знаєш, що тут було незадовго до твого приходу. Цілий місяць неспокою та метушні. Із вчителями, яким він не довіряє, - співчутливо кивнув на учня. – Не тисни на нього та заспокойся. Випий чаю, видихни, помедитуй. Зараз нема сенсу підіймати галас. Дай часу зробити свою справу.

- А якщо йому стане гірше? – тихо обурювався наставник.

- У такому випадку, поклич когось з нас та дай оглянути його. Але якщо він буде при тямі – то навряд дасть нам наблизитися. Він тільки тебе не сторониться, отже тільки ти і можеш дізнатися причину такого стану. А поговорити із ним можна буде тільки коли він прокинеться. Зараз нема сенсу непокоїтися, - легко знизав плечима.

- Все одно, - відвернувся Ракор, почавши бурчати собі під ніс. – Із ним щось трапилося. І щось страшне.

- От і поговориш із ним про це, коли він прокинеться, - підійшов Шийме до колеги та поклав руку йому на плече. – А поки що, дай хлопчику виспатися та відновитися. Хай подрімає пару уроків.

- Зроблю йому чай із солодощами, - пробубонів чоловік сам собі.

- Гарна ідея. Якщо він любить солодке – одразу настрій після пробудження підійметься і на діалог він буде йти вже легше.

Після цього, вчитель Шийме пішов, залишивши Ракора сам на сам зі сплячою дитиною. Педагог поправив ковдру на тілі Хаола, помацав його чоло, прощупав пульс, переконуючись у тому, що він в нормі. Після чого підійшов до вікна та виглянув назовні. З хмар досі йшов дрібний дощ.

Щойно цей урок було закінчено, до чоловіка у кімнату постукали – це був Кайто, що непокоївся станом учня. Молодий наставник сказав, що той спить та йому вже стає краще. Так само цікавилися Хаолом вчителі Уман, Окант та Ошийо, серед яких вже розійшлися чутки про те, що сталося на одному з занять. Хоч вони і щиро бажали дізнатися що ж саме спричинило такий стан хлопчика, Ракору не було що їм відповісти – підопічний спав. І дрімав він ще два уроки, допоки сам не розплющив свої очі.

Сталося це хвилин через десять, після початку нового уроку. Хаол мляво прокинувся, побачив стелю, відмінну від тієї, що у нього в кімнаті, повернув голову до двох вікон, напружено оглянув ще дві стіни та перелякано відповз до узголів’я, скуйовдивши всю ковдру ногами.

- Вчителю?! – крикнув він на чоловіка, який сидів за столом та щось писав, спиною до нього.

- Хаоле? – схвильовано обернувся педагог. – Ти прокинувся? – швидко піднявся. – Як ти себе почуваєш?

- Що я тут роблю? – миттю випалив хлопчик, почавши частіше дихати, від чого здіймалися його груди та плечі. – Це не моя кімната!

- Тобі стало погано на уроці, - занепокоєно і обережно попрямував він до дитини. – Я не знаю де твоя кімната, тож приніс тебе сюди. Аби ти відпочив. Спокійніше… - почав заспокоювати долонями. – Я не завдам тобі шкоди.

- Чому я у вас в ліжку? – злякано відсторонився хлопчик та притиснув ковдру до тіла.

- Не на підлогу ж я мав тебе покласти, - спантеличився педагог. – Не хвилюйся, я нічого із тобою не робив. Просто вклав та накрив, аби ти не замерз.

Хаол все одно з острахом відсторонився.

- Добре, - зупинився Ракор, переставши наближатися до нього. – Але я своїм хано клянуся, що не займав тебе. Як ти себе почуваєш?

Учень напружено мовчав, уважно слідкуючи за кожним рухом чоловіка.

- Голова не болить? Не морозить? – неспокійно продовжував викладач. – Може щось інше болить? Або нездужає?

Той незручно заховав обличчя.

- Хаоле, розкажи, як ти себе почуваєш?

- Нормально, - тихо буркнув хлопчик під носа.

- Точно?

- Так…

- Добре, - видихнув Ракор та вирівнявся, все ще не до кінця розслабившись від такої відповіді. – Хочеш пити?

Хлопчик деякий час сидів нерухомо, а потім нерішуче та майже непомітно кивнув.

- Поп’ємо чаю. Адже ти любиш чай? – кивнув вчитель дитині, ніби заманюючи її погодитися. – Зі смаколиками. Отими кубиками. Угу?

- Угу, - тихенько відповів Хаол.

- Добре, - полишив його старший та пішов до того простору між ліжком і письмовим столом. – Поп’ємо чаю, - змахнув рукою, чаклуючи дві подушки, низький столик, чайничок та піали. – Відпочинемо, - створив цілу миску кольорових кубиків, що вже замінили оті палички з арахісом. – Приєднуйся, - зайняв своє місце ближче до вікон та почав гріти воду у чайнику. – Чай смакує краще, допоки гарячий.

Учень з насторогою прослідкував за педагогом. Вичекав деякий час та повільно сповз з постілі, намагаючись робити це максимально безшумно, аби не привернути зайвої уваги. Обережно встав на ноги. Тихо зробив один крок, другий, третій. Підкрався до столику, уважно спостерігаючи за кожним рухом чоловіка, і напружено опустився на вільну подушку, склавши під собою ноги. Ракор посунув до хлопчика солодощі. Той нерішуче протягнув до них руку, взяв пару кубиків та поклав їх до рота, почавши беззвучно розсмоктувати. Педагог мимохідь глянув на цю діяльність та одразу повернувся до спостереження за чайником: «Кубики дійсно краще за ті палички. Я хоча б не бачу, як він то смокче.»