Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

свого 50-річчя справний трабант. Пан міністр відомий своєю пристрастю до колекціонування старих автівок».

Я — велосипедист, який нині не дуже впевнено почувається серед міського вуличного руху, — ніколи в житті не боявся трабанта. Його справді неможливо не почути, та й запах відчувається здалеку.

Чотириногі берлінці

Гасо і Булі ще за часів Берлінського муру іноді навідувалися сюди, але дуже зрідка. А коли припиралися, то майже завжди були в поганому гуморі. Причиною цього, швидше за все, були виснажливі формальності, яким у часи перепусток підлягали навіть «західні собаки», якщо вони хотіли перейти кордон.

Зазвичай обидва хлопаки поводилися зі службовцями терпляче і певною мірою мирно. Чоловіки в мундирах не були для них чужими, бо ж і в Штеґліці також були поліцейські. Можливо, вони там також носили кумедні шапки на головах. Але більшість псів не заглядають так високо, особливо якщо вони відносно низької статури, як Гасо і Булі. Аматор напевне назвав би їх недорослими кокер-спанієлями, та насправді вони належать до тієї благородної породи, яку собаківники називають «кавалер король Чарльз».

Та от, один із цих двох кавалерів, а саме Булі, відчував неприязнь не до персоналу прикордонних служб як такого — той йому був абсолютно по фіґу, — а до його чобіт. Адже ноги деяких службовців бундючаться в чоботях для верхової їзди, хоча їхні господарі коней не мають і тим паче їздити верхи не вміють. Чому ці чоботи видавалися Булі такими несимпатичними, пояснити непросто, або й узагалі годі. Можливо, він якось зустрів кота в чоботях, відомого завдяки казці братів Ґрімм. Ми ж бо знаємо, що стосунки між котами й собаками почасти зіпсовані. І якщо пес принагідно дізнається, що кіт, як оповідається в казці, прагне отримати посаду першого міністра, то раз і назавжди можна забути про гармонію між ними. Можливо, Булі був якось інакше травмований високими чобітьми. Хтозна…

Хай там як, та одного дня Булі раптом відчутно рикнув на поважного кота в чоботях, і це зухвальство розцінили як загрозу соціалістичній робітничо-селянській владі, державам-членам Варшавського договору, миру у всьому світі й і т. д. і т. п.

Інакше кажучи, своячку Валі та свояка Роберта, відповідальних за своїх тварин, було обшукано за всіма правилами митного мистецтва, із пудреницею й портсигаром включно. З тієї причини, що захисникам Борнгольмерштрасе було недостатньо міжнародно (але не в НДР) визнаних документів про вакцинацію кавалерів типу «король Чарльз», контора стала вимагали ветеринарного огляду чотириногих екзотів.

Це означало: ветеринара потрібно спочатку доставити. Валі, Роберта, Булі й Гасо мусили зачекати, якщо така їхня ласка. Менш ніж за годину вповноваженому художнику-костюмеру контрольно-пропускного пункту вдалося десь роздобути майже білу спецівку, в яку відразу ж було перевдягнено прикордонника, котрий видавав себе за пана доктора. Булі виказав повагу до білої спецівки, хоча під нею й було видно армійські чоботи. Але й ветеринари, бува, такі носять. Огляд проходив швидко й безболісно, за зразком: чотири ноги, одна голова, один хвіст — із собакою все гаразд. Собівартість процедури — 85 дойчмарок. Потім Валі показала нам квитанцію, написану хімічним олівцем в абсолютно вільній стилістиці.

Щоб якось розрадити своїх штеґліцівців, ми запросили їх до ресторану. Валі, моя дружина і я мусили їсти якомога швидше, щоб замінити Роберта, який тим часом вигулював кавалерів. «Сюди з собаками не мона, — заявив офіціант, — чи Ви ніко’ нічо’ не чули про хіхієну?»

На що моя дружина досить жорстко відповіла: «Ага, ми ще вашої кухні не бачили». На наше щастя, вона це сказала дуже тихо.

Тепер на Борнхольмерштрасе біля Бьозебрюке вже немає контрольних будок. І там уже не зустрінеш ні справжніх, ані підробних ветеринарів. А в тому ж таки ресторані для Гасо і Булі, які тихо й мирно сидять під столом, сервірують прозору водичку у фірмових блюдцях.

«Вода бездоганно чиста. Ваші песики можуть її спокійно пити, — каже офіціант, — тому що ми дуже сувору слідкуємо за хіхієною». Це все ще той самий гігієнічний кельнер.

Згодом він іде.

Потім собаки гасають по парку. Я показую Валі таблички, що віднедавна з’явилися тут: «Зелені насадження захищені законом від 3.11.1962». «На цих газонах, — пояснюю я, — чотири- і більшеногих істот можна вигулювати лише на повідку».

«У Штеґліці, — каже своячка, — ці таблички стоять ще від часів царя Панька, та всі на них чхали».

Що, навіть собаки?

Люди, люди! Над громадською дисципліною нам з вами ще працювати й працювати.

Старі й нові професії нашої мрії

Бо багато покликаних, та вибраних мало.

Мт, 22:14

1

Закуски під час культурних заходів — це, зазвичай, так звані канапе. У гастрономічному розумінні канапе — це не старомодні дивани, а настромлені на паличку круглі скибки білого хліба, трохи підсушені, з ковбасою, яка має бути також трохи підсушеною, щоб споживання було не надто безтурботним.

Колись давно я звернувся до одного комітету з пропозицією:

«Шановний Комітете культурних заходів! Оскільки я вважаю, що здатен зробити приблизно 120 канапе за годину, я б хотів запропонувати вам свою кандидатуру на посаду наколювача канапе. І щоб уникнути тієї небезпеки, що канапе будуть подані недостатньо підсушеними, я готовий робити їх із білого хліба щоразу за 14 днів перед відповідним культурним заходом. З огляду на авторські права я б не хотів розголошувати деталі про розроблений мною культурний метод циклічного наколювання канапе (МЦНК) і т. д. і т. п.»

Але вони мені так і не відповіли.

2

Невдовзі після того я мало не став склеювачем туалетного паперу. Метою цієї високоповажної професії було за допомогою клею скріпити 20 верхніх шарів рулону туалетного паперу так, щоб вони були повністю непридатними до застосування. Але, на жаль, моя кандидатура для такої ключової позиції навіть не розглядалася, тому що я не був членом СПЄН.

Та одного дня, мов стріла Теля, просвистіло повідомлення про абсолютно нову професію, якої до того часу ніде не було: «Паризький метрополітен бере на роботу шістьох чоловіків, озброєних гумками, завдання яких — стирати вуса, що ними пасажири метро прикрашають портрети на рекламних плакатах».

Отож, вуса не лише голили, а й витирали. Так відоме в живописі й графіці мистецтво випускання переросло в мистецтво витирання. Дужими штрихами такий митець тер своєю гумкою недоладні вуса фотомоделей, які повинні були навіювати пасажирам, що споживання кольорової яєчної локшини покращить колір обличчя. Можливо, витирачі вусів організують свій синдикат, котрий вважатиме неприйнятним вимагати від своїх членів витирання намальованих окулярів (для цього має бути створена професія витирачів окулярів).