Марі-Анна Харт - Печать долі, Марі-Анна Харт

Перший крок

Алана прокинулася від легкого стуку в двері.

Вона повільно відкрила очі, дослухаючись. Точно не Кайден, подумала вона. Той звички стукати не мав – просто заходив, не питаючи дозволу.

Сонно зітхнувши, вона сіла на ліжку, провела рукою по волоссю й, не поспішаючи, підійшла до дверей. Відкривши їх, вона застигла на місці, зіткнувшись поглядом із Кайденом.

В її очах промайнуло здивування.

— Доброго ранку, — несподівано спокійно сказав він. — Я приготував сніданок. Ти вже готова спускатися вниз?

Алана здивовано підняла брову.

— Стукати в двері? Це не дуже схоже на тебе, — з сарказмом зауважила вона, схрещуючи руки на грудях.

Кайден навіть не повів бровою.

— Ми тепер заручені, — відповів він рівним голосом. — Я не маю права заходити в твою кімнату без стуку.

Алана не зводила з нього погляду, намагаючись зрозуміти, він зараз жартує чи говорить серйозно.

— Це час, щоб краще пізнати одне одного і відчути взаємну симпатію, — додав він, спокійно дивлячись їй у вічі.

У її грудях зародилася підозра. Що це ще за гра? Його обличчя, зазвичай напружене чи холодне, зараз здавалося… незвично спокійним.

Але чи було це щирістю, чи просто черговою грою з його боку?

Алана з недовірою дивилася на Кайдена.

— Симпатію? — повторила вона, злегка нахиляючи голову. — І як ти це собі уявляєш?

Кайден трохи нахилився вперед, опираючись долонею на дверний отвір.

— Почнемо з малого, — спокійно відповів він. — Сніданок, наприклад.

Алана зітхнула.

— А якщо я не голодна?

— Все одно спустись. Хоч каву вип’єш, — у його голосі не було тиску, лише твердість.

Вона зітхнула ще раз, але не стала сперечатися. Кайден не відступав, і було очевидно, що він не збирається просто так піти.

— Добре, дай мені кілька хвилин.

Він кивнув і відступив на крок назад.

— Чекаю внизу.

Коли двері зачинилися перед його носом, Кайден залишився стояти в коридорі ще кілька секунд. Він сам не був певен, навіщо це робить. Можливо, слова Рейнара справді зачепили його.

Або ж він просто хоче довести Алані, що не є тим монстром, яким вона його вважає.

Спустившись на кухню, він сів за стіл, розмірковуючи, чи зробив він хоч щось правильно.

А нагорі, у своїй кімнаті, Алана стояла перед дзеркалом, дивлячись на власне відображення.

Що він задумав?

В її голові з’явилося безліч запитань, але відповідей не було.

Вона знала одне: цей ранок точно буде не таким, як усі попередні.

Алана швидко одягнулася, намагаючись не замислюватися над тим, чому її серце б’ється швидше, коли вона думає про Кайдена. Вона добре знала, що не повинна була б на це звертати увагу, але навіть сама ідея того, що він міг бути чесним у своїх намірах, змушувала її відчувати себе незручно.

Вона спустилася сходами, відчуваючи, як повітря в будинку стає важким. У кухні Кайден уже сидів за столом, його спина була рівною, але в погляді знову промайнувало щось, чого вона не могла розпізнати. Він чекав, і його спокій виглядав майже тривожним.

— Сідай, — сказав він, кидаючи погляд на стілець напроти.

Алана обережно сіла, спостерігаючи за ним. Її рука злегка тремтіла, коли вона брала чашку з кавою, і хоч вона намагалася зберігати спокій, серце неслося до горла. Щось було в цій ситуації таке… занадто нове для неї.

— Дякую за сніданок, — сказала вона тихо, намагаючись залишити голос спокійним, хоча в його тембрах звучала очевидна недовіра.

Кайден нічого не відповів одразу. Він лише пильно спостерігав за нею, наче намагаючись зрозуміти, що відбувається в її голові.

— Ти не виглядаєш так, ніби тобі приємно від того, що ми… заручені, — промовив він, не відводячи погляду.

Алана закусила губу, намагаючись підібрати слова.

— Як ти хочеш, щоб я виглядала? — запитала вона, піднявши очі і дивлячись йому в обличчя. — Щоб я була щасливою, наче все це — нормальна ситуація?

Кайден не відповів одразу. В його очах відбивався важкий спогад, а губи стискалися в лінію.

— Це все для тебе нове, — відповів він нарешті. — Але я хочу, щоб ти зрозуміла: я не примушую тебе до чогось жахливого. І я хочу…….я  хочу, щоб ти не боялася мене.

Алана подивилася на нього із недовірою

Кайден глибоко зітхнув, і його погляд став серйозним. Він не відводив очей від Алані, і в його словах не було ні сарказму, ні роздратування — тільки щира рішучість.

— Я, як і ти, не маю вибору. Наш шлюб відбудеться, і це не зміниш. Але я обіцяю спробувати змінити твою думку про стаю і про мене. Ми будемо вчитися разом. Можливо, ми навчимося бути щасливими, якщо будемо працювати над цим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍