Сергій Каріук - Нечиста кров, Сергій Каріук

— О, Єзус-Марія! Це ж треба, яка нісенітниця може зруйнувати все, до чого я так довго йшов. Придуркуватий війт, що палить гостя родича Малаховських через те, що той — упир!!! Хто повірить, що таке може статися в вісімнадцятому столітті, Краварже? Ти знаєш, скільки я зробив задля дружби з Малаховськими? Угоди, таємні вечері, союзи… І от, уся моя робота піде прахом через якесь убоге село, що водночас здуріло. І після всього цього чеський виплодок лишайної й чумної свині тепер розповідає мені якісь дурнуваті казки, яким і діти вже не вірять?! І навіщо я взявся управляти маєтками Єло-Малинських, у них же кожне село, як зболілий гнилий зуб, а війт — ідіот! Амброже, це я для цього тебе тут головувати залишив, щоб ти мені таке втинав, недоумку?!! Йой! Єзус-Марія! Ця вавка на сраці мене вб’є!

— Пане…

— Замовкни, замовкни, Краварже. Бог бачить, я був завжди до тебе ласкавий. Але зараз…

— Пане, дозвольте сказати, — змолився Краварж. — З Лукомським ми все-таки порозумілися. Я розповів йому про обставини і що я не міг нічого вдіяти. Разом найняли людину, що розслідує всі ці вбивства й принесе вам голову злодія на тарілці.

— Що ти мелеш, дурню?! — шляхетні знайомі витонченого аристократа князя Антонія Барнаби, завжди усміхненого й іронічного, неабияк здивувалися б, дивлячись на його розлютоване обличчя, якому зараз дуже личило слово «пика».

— Їй-богу, Голота знайде, — молитовно склав руки Краварж.

— Ви всі щось торочите про якогось Голоту відтоді, як я сюди приїхав. Хто це в біса такий?

— Дуже спритний шляхтич. Лукомський розповів, що це той, хто розкрив смерть графині Брановицької… — відказав війт, утираючи лоба, всіяного краплями поту.

— Невже? — здивувався Яблоновський і знову скривився від болю.

— Так, і він сказав, що натрапив на вбивцю, — замахав головою Краварж.

— І де ж цей, прости Господи, Голота?

— Е-е-е, не знаю… Поки що… — знову побілів війт.

— Де, я питаю! — піднявся на ліктях князь.

— Поїхав в Острог, мав учора повернутись, — скоромовкою заговорив Краварж.

— І?

— Зник.

— Що-о-о? Ти з мене знущаєшся, лайдаче? — рожеве обличчя Яблоновського набувало вже яскраво-червоного кольору, а очі мало не вилазили з орбіт.

— Але ми його шукаємо, до вечора знайдемо…

— Ти не знайдеш навіть дірку у своєму носі, йолопе! Що у вас тут коїться, пекельне пекло? Ой, Matka Boska Częstochowska, як же болить! — схопився за свою багатостраждальну тильну частину князь.

— Пане, у мене тут знахарка. Каже, що може допомогти вам…

— Так чого ж ти стоїш? Давай її сюди. Ой-ой-ой!

Краварж махнув рукою, і смуглява Федотиха, мов серна, застрибнула у кімнату. Князь Антоній, хоч і в цікавій позі, але ж примудрився кинути оком на струнку фігуру знахарки, яка також пильно обдивлялася князівський зад.

— Чиряк. До завтра його не буде, а сьогодні я його трохи полікую, вельможний пане, — розпливлося в усмішці гарне татарське обличчя Сташки.

— То давай уже, дівко, рихлєйше! Немає сил терпіти.

Та знахарку не треба було підганяти, вона відразу діловито й швидко розпочала звичну роботу, розклавши на столі якісь інструменти, трави, миски з водою та полотно. Першим ділом вона взяла шматок гостро заточеної бритви й полумисок. Князь повів бровами, але Сташка усміхнулася:

— Не лякайтесь, зараз я трохи поганої крові пущу. Коли чиряки йдуть, це треба перш за все робити.

— Чого б я лякався? Ти при своєму розумі? — обережно відповів князь і питально глянув на Краваржа, який лише заспокійливо хитнув головою. Князь заплющив очі, коли Сташка швидко наблизилася до нього й узяла за руку.

— Зараз я відчиню ліктеву жилу, випущу хвору кров, відразу полегшає, пане, — знахарка перев’язала руку нижче ліктя, промила гарячою водою, а тоді швидко й точно зробила надріз. Бризнула кров, яка густо потекла в полумисок. Сташка почекала, а тоді замотала руку й кинулася до своїх трав. На князівське гузно поклала компрес із розпареного у гарячій воді листя кропиви, потім відкинула полотно з глечика, що принесла з собою, і дала випити князеві відвар.

— Що це? Ще отруять мене… Хоч не куряче лайно з жаб’ячими лапками? — з огидою подивився на питво князь.

— Ні, пане. Теж із кропиви, тільки іншого роду. Зі стебел та квітів. Пийте-пийте, пане, геть витягне біль з вашої… ноги.

Поки ж князь пив, пильно дивлячись на знахарку, вона жваво металася кімнатою й палила в печі гілки ліщини. Потім зібрала попіл і вийшла холодити його надвір, а ще за кілька хвилин зняла компрес і почала обсипати князівський чиряк ще гарячими вуглями.

— Ой-ой. Пече ж! Ти що робиш, дівчино? Блекоти наїлася, знахарко?!! — аж привстав князь зі своєї перини.

— Дурман пробувала, а блекоти не їла, ні. Тільки коли зуби в кого болять, то можна насіння блекоти палити і ним людину обкурювати. Тоді із зубів черв’яки, що зуби гризуть, випадають, — швидко-швидко заговорила дівчина й робила своє далі. — А зараз тихо, тихо, тс-с-с, пане. Трошки потерпіть. Зараз вам буде краще… Зараз, зараз… — дівчина дістала невеликого ножа, кілька разів торкнулася ним хворого місця, почала щось шепотіти над панськими сідницями, і вже за кілька митей біль справді трохи вгамувався. Федотиха ще щось помудрувала, а тоді укрила Яблоновського важкою хусткою.

— Не рухайте її з годину, пане, а я прийду ще маззю намащу і перев’яжу.

— Дякую, молодице, — князь ще раз із цікавістю глянув на Федотиху, вона ж запахнула свою величезну хустку, вклонилася й вийшла.

— Слухай, Краварже, а наче й справді легше стало. І знахарка в тебе, як вогонь, ти її татарські очі бачив? Ух, пекло! Якби не ця болячка, я б із нею… Так, до речі, ти мені не розповів про того красеня, Голоту, так? Що піймав убивцю старої Брановицької… — заговорив князь своїм звичним спокійним голосом.

— Шукаємо його, вельможний пане, — полегшено зітхнув Краварж, радіючи переміні настрою князя.

— То знайдіть, знайдіть, цікаво було б на нього поглянути. І вивезіть мене надвір, хочу подивитися, як ідуть приготування до іменин Ельжбети, — клацнув Яблоновський пальцями.

Краварж знову махнув комусь рукою, і у двері вскочили двоє здорованів — гайдуків. Вони підняли тапчан із князем і обережно винесли його на ґанок. З гори, на якій стояв будинок війта, було добре видно, як на вигоні споруджують величезне шатро та ставлять лавки для глядачів. Усе внизу нагадувало розбурханий мурашник: теслі гупали сокирами, лугом проходжувалися княжі гості, прямо з діжок їм наливали мальвазію, токайські, іспанські та французькі вина, грали музики, вешталися цигани з дикими звірами на повідках, панські гайдуки сиділи біля своїх вогнищ, а циркачі жонглювали. Доповнювали цей Вавилон актори