Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

унікальне, так і загальне є легітимними необхідними категоріями історичного пізнання. Я, звичайно, не маю жодних принципових заперечень проти широких порівняльних досліджень. Слабкість “Козаків” полягає не у порівняльному підході до історії різних російських та українських спільнот, а в хибному застосуванні цього методу. Порівняльні дослідження можуть привести до правильних результатів лише у тому разі, коли дослідник звертає однакову увагу й на паралелі, й на відмінні риси. На жаль, Лонгворт демонструє дивну схильність нехтувати тими аспектами українського козацтва, які відрізняють його від російських відповідників. Я навів окремі такі приклади у моїй рецензії на “Козаків” і не бачу жодної потреби торкатися цієї справи вдруге. Проте хотів би ще раз ствердити, що жодне обговорення українського козацтва не може вважатися задовільним, якщо історію Гетьманищини — української козацької держави другої половини XVII–XVIII ст., викладено в ньому так скупо й поверхово, як у книжці Лонгворта.

У вузьких рамках відведеного мені обсягу варто додатково розглянути два важливих і пов’язаних між собою питання. Лонгвортові важко зрозуміти, що я маю на увазі, коли говорю про козаків як “репрезентативну верству” України XVII ст. Він також заперечує “національний характер” українського козацтва.

Відповідь на перше питання проста. В організованому за корпоративним принципом європейському світі XVII ст. кожну країну представляє звичайно один вищий “стан”. Козаки були провідним і представницьким станом українського суспільства в тому самому значенні, як, скажімо, шляхта у Польсько-Литовській Речі Посполитій або міський патриціат у З’єднаних Провінціях. Це не виключало ані конфліктів між козацькою і некозацькими верствами всередині суспільства, ані диференціації та напруження всередині самого козацького стану.

Розглядаючи друге питання, ми, очевидно, повинні остерігатися анахронічного застосування теперішніх понять до умов минулої доби. Повстання Хмельницького було “національним” у контексті XVII ст., у тому сенсі, в якому були такими попередні повстання Нідерландів проти Іспанії або Чехії проти австрійських Габсбургів. У кожному з трьох випадків соціальні (станові) та релігійні фактори мали велике значення, але неправомірно заперечувати наявність національного виміру. Опираючись турко-татарам, полякам, а пізніше також і росіянам, козаки зберігали Україну як окрему політичну одиницю. Хоч їм і не вдалося домогтися повної самостійності, українські козаки створили державу, яка за своєю соціальною системою, інституційним зразком і типом культури чітко віздрізнялася від сусідніх країн. Висуваючи це твердження, яке принаймні мені здається виправданим з погляду історичного здорового глузду, я не маю наміру штучно ізолювати розвиток України від решти тогочасної Східної Європи. Навпаки, я вважаю, що дослідження численних зв’язків, впливів, взаємозалежностей і паралелей між окремими країнами (у т. ч. і між Росією та Україною) є одним із першочергових завдань історичної науки. Але я заперечую редукціоністський підхід до української історії, приклад якого подибуємо у книжці Лонгворта.

Можна піти ще далі й поставити питання: чи українські козаки були “національними” лише за низкою об’єктивних рис, а чи також за своєю самосвідомістю? Ми вже знаємо думку з цього приводу проф. Лонгворта. Він уважає, що національність ретроспективно (і хибно) спроектували на козаків націоналістично настроєні сучасні історики.

Дозвольте мені тут побіжно відзначити, що, хоча класова структура та соціальні умови в Україні козацької доби (XVI–XVIII ст.) були вичерпно вивчені кількома поколіннями науковців, історія української суспільної думки того часу залишається недостатньо дослідженою ділянкою. Проте не важко продемонструвати помилковість поглядів Лонгворта. Досить навести один яскравий приклад. Це класична праця української козацької історіографії — “Літопис” Самійла Величка (бл. 1670 — бл. 1725), написаний на самому початку XVIII ст. Він висвітлює події від вибуху повстання Хмельницького у 1648 р. аж до 1700 р. (див.: Самоил Величко. Летопись событий в Юго-Западной России в XVIII веке: У 4 т. — Киев, 1848–1864. Перший том був перевиданий Українською Академією Наук: Сказание о войни козацькой з поляками — Київ, 1926. Це видання передруковано в серії “Slavica-Reprint series” No 74, Brücken-Verlag, 1972). Як сказано в недавньому дослідженні, “в центрі (свого “Літопису”) автор цілком свідомо поставив історичні поняття “Україна”, “Український народ” як самостійні суспільно-політичні категорії, що історично склалися і повинні далі розвиватися своїм власним шляхом” (Дзира Я. І. Самійло Величко та його літопис (До 300-річчя від дня народження літописця) // Історіографічні дослідження в Українській РСР. Київ, 1971. Вип. 4, ст. 209–210). Величко включає до “речі посполитої Україно-Малоросійської” не лише козацьку територію з обох боків Дніпра, але й західноукраїнські міста, такі як Львів, Броди та Дубно. Він проголошує козацьку Україну прямим спадкоємцем Русі Святого Володимира. Літописець має сильне почуття українського raison d’etat і оцінює гетьманів та інших козацьких лідерів на підставі того, як вони служили інтересам своєї країни. Він гірко оплакує криваві внутрішні чвари післяхмельницької доби. Величко визнає себе “вірним сином і слугою Малоросії” і закликає своїх читачів любити свою “красную”, “милую”, “упадлую”, “бідную”, “нещасную матку Україну”. Стосовно українсько-російських узаємин Дзира пише: “Про Переяславську раду літописець згадує мимохідь, називаючи її “союзом”, “лигою” України і Росії, і коротко описує саму церемонію прийняття присяги. При цьому Величко наголошує, що цар зобов’язався дотримувати і не порушувати “старовічнії права и волности” українського народу. Цією думкою, що є основною політичною ідеєю літопису, пройнятий увесь твір, від першої й до останньої сторінки” (с. 216).

Я не можу тут глибше входити у дискусію, наскільки характерним був політичний світогляд Величка для козацької еліти того часу. Але сам факт, що висловлювалися такі ідеї, цілком спростовує сумніви Лонгворта щодо існування національної свідомості в козацькій Україні.

Не варто, мабуть, і говорити, що я поважаю наукову чесність проф. Лонгворта. Хотів би повторити те, що вже сказав у рецензії: я вважаю його “Козаків” назагал цінною і стимулюючою книжкою, хоча її українські частини справляють невтішне враження. На підставі аргументів та контраргументів, що їх навели проф. Лонгворт і я, читач зможе сам визначити, хто був правий у цій суперечці. Сподіваюся, що дискусія буде корисною для зосередження уваги на деяких важливих і досі нехтуваних питаннях східнослов’янської історії.

РОЗМОВА ПРО БАРОККО{42}

А: Що більше думаю про те, то частіше прокидається в мені сумнів, чи небіжчик Іван Котляревський зробив таку велику послугу українській літературі. Була в нас до другої половини 18 століття вироблена літературна мова з устійненими традиціями. Ця мова спиралась на церковнослов’янщину та відбігала досить далеко, це правда, від поточної мови. Але біди тут не було ніякої. Чи не краще було відсвіжити книжну мову, впровадивши до неї поступово живі розмовні елементи, як це в себе зробили москалі? Раптовий перехід до народної мови означав розрив з