Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

великою культурною традицією, добровільне зречення багатої спадщини нашого барокко. Не знаю, як мене вчили у школі, але факт, що 17 і 18 століття оставалися донедавна для мене немов закутані мрякою. На ці речі мені тільки останніми часами відкрилися очі, і я захоплений цими скарбами, от хоч би з поля образотворчого мистецтва. Навіть чужинці цінять культурні здобутки цієї доби. Зазнайомився недавно у знаменитій книжці професора Празького університету Едуарда Вінтера{43} “Візантія і Рим у боротьбі за Україну” з його поглядом на козацьке барокко. На його думку, це надзвичайно цікава синтеза східніх і західніх первнів, що є показником історичної місії України на межі двох культурних світів.

Б: Твоя претенсія, що наша школа не вчила розуміти пам’ятки бароккової культури, неслушна, бо і в Европі зацікавлення цією добою досить свіжої дати. Німецькі професори-неогуманісти 19 століття не дуже любили барокко, а саме вони мали вирішний вплив на формування навчальних програм у більшості європейських країн. А втім, гадаю, що вони в цьому не були без рації. У порівнянні з ренесансом барокко — це епоха занепаду.

А: Твій погляд перестарілий, модерна наука далеко від цього відбігла. Це правда, ренесанс був весною новітніх віків. Але квіти тієї весни швидко зів’яли. У барокковій добі культурний зрив не був такий раптовий, але його плоди були триваліші. Передусім барокко було всебічне: від Шекспіра і Мілтона до Кальдерона і Сервантеса. У бароковій добі музика починає своє величаве піднесення, зокрема постає тоді опера. А що говорити про філософію й точні науки: Бекон Верулямський і Декарт, Кеплер і Галілей! Щодо образотворчого мистецтва, то воно не посідало такого центрального становища в культурі цієї доби, як це було за ренесансу, але воно мало далі геніяльних творців, як Берніні, Рубенс, Веляскез, подекуди також Рембрандт. А втім, саме в мистецтві виявило себе українське барокко особливо сильно. Тому безмежно захоплює мене Нарбут, що за наших днів пробував відродити цей стиль.

Б: Вибачай, а я ставлюся до цього нарбутівського експерименту негативно.

А: Чому? Нарбут був великий майстер, і він хотів відродити традиційні форми українського мистецтва. Що тут взагалі може бути доганне?

Б: Не піддаю під сумнів велетенського персонального таланту покійного Георгія Нарбута. Я лише ставлю запит, чи та дорога, на яку він штовхав наше мистецтво, дійсно була пригожа для того, щоб витворити чи відродити національний стиль. Зваж сам: Нарбут був графік, а це, так би мовити, кабінетний формат мистецтва, що дозволяє на всякі індивідуальні смаки, витребеньки і навіть чудацтва. Але вже в архітектурі для таких речей нема місця. Чи думаєш, що можливо було б у сучасності відродити бароккове будівництво? Очевидно, ні. Маю враження, що це просте міркування з місця відбирає нарбутівському експериментові дев’ять десятих його значення та зводить питому вагу всього українського необароккового експерименту до дуже скромних розмірів. Ніяка ділянка мистецтва не стоїть відокремлено, про національний стиль можна говорити тільки тоді, коли він дійсно пронизує всі роди творчості, від архітектури до прикладного мистецтва. При цьому існує на кожному ступені історичного розвитку найтісніший зв’язок між мистецьким стилем, з одного боку, і станом науки та техніки — з другого. Тому принципово не вірю в доцільність ніяких архаїзаторських течій, бо історії назад завернути не можна. Подумай про італійське відродження, коли людям здавалося, що вони навертають до клясичної старовини, — а в дійсності поставав зовсім новий стиль, суттєво відмінний від усього античного.

А: Розуміється, історії завернути не можна. Але нашу проблему можна поставити ще в зовсім іншій площині. Чи це випадок, що саме барокко так гарно прийнялося на Україні, тоді як ренесанс знайшов тільки слабенький відгук? Чи це випадок, що ми так швидко перекинулися від барокко до побутового сантименталізму та до романтики і що клясицизму в нас майже не було? В Европі реалістичний стиль надає тон усьому 19 століттю. Наш реалізм слабо закорінений. З якою радістю хапаються українські письменники за символізм і пізніше ще за всякі інші “ізми”, щоб лише мати привід до повороту у бік своїх стихійно-романтичних і бароккових симпатій. Всередині європейського культурного кола мистецькі та літературні стилі приймаються раз краще, раз гірше. Відомо, наприклад, що ренесанс в Еспанії зовсім не прийнявся. Саме в тому, як якийсь народ сприймає панівний інтернаціональний стиль і як його перетворює, — саме в тому виявляється константний національний характер, що один і постійний через усі епохи та через усі викликані часом зміни мистецького смаку. Отже, гадаю, що барокко глибоко співзвучне українській натурі.

Б: Знаю, що ти хочеш сказати. Це вже раніше тебе окреслив Липинський як перевагу чуттєвих елементів над вольовими й розумовими в українській вдачі.

А: Дефініція Липинського, здається мені, влучна, тільки вона має одну хибу: вона не лише констатує факт, але й відразу дає йому негативну оцінку. “Перевага почуття над волею й розумом” — це вже щось занадто ставить нас у світлі меншевартости. Гадаю, що передусім треба простежити дійсний стан речей, а його оцінка — це вже інше питання. А щодо підсумків дійсного стану речей, то не повинно хіба бути ніяких заперечень проти тези про стихійну барокковість української культури. Це видно на перевазі орнаментальних елементів над конструкційними в народному мистецтві-промислі. Наша мова наскрізь барокова: вона мало придатна, щоб висловлювати точні, прецизні мислі, і насамперед, щоб робити субтильні відрізнення. Важко перекласти якийсь твір стислої філософії по-українськи. Зате вона багата на образкові порівняння, здрібнілості та взагалі всякі поетичні прикраси. Українська епіка, починаючи від “Слова о полку” та через козацькі думи, пронизана ліричними моментами. Сучасна форма епіки — це прозові повісті і романи. І тут ми знову зустрічаємо те саме явище: ліризмом надихане все наше повістярство, від Основ’яненка до Хвильового.

Б: Ти хотів би, мій любий, взагалі не допустити мене до слова, бо вимагаєш від мене безцінного перечислювання та стверджування фактів. Але це проти моєї натури, бо я не можу говорити про факт, не зайнявши одразу до нього становища. Отже, добре, що ти згадав Хвильового, це прекрасна нагода висловити мою думку про нього, а водночас тебе подратувати. Отже, гадаю, що ніхто не мав такого шкідливого впливу на розвиток новітньої української літератури, як Хвильовий.

А: Бійся Бога, яке щастя, що нас ніхто не чує. Дехто задзьобав би тебе за те, що ти чіпаєш його ідола.

Б: Але я маю для підтримки моєї тези невідхильні аргументи. Від кого, як не від Хвильового, вривається широкою річкою в літературу нестерпна, псевдолірична “отсєбятіна”. Від