Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

Оскільки Гетьманщина мала становий лад, і клас козацької старшини розвинувся у нову земельну шляхту, може постати питання, чи простий народ України мав узагалі якусь користь із Хмельниччини. Революція XVII ст. не могла витворити демократичної соціальної системи, що включала б у себе принцип рівності всіх громадян перед законом. У тогочасній Європі цього принципу взагалі ще ніде не існувало{41}. Але, незважаючи на класові напруження та дедалі більшу нерівність, становище простого народу у козацькій Україні було кращим, ніж у сусідніх країнах — Польщі та Московщині. Рядове козацтво, яке було класом вільних войовників-селян, становило велику частину сільського населення. Міста користувалися муніципальним самоуправлінням згідно з т. зв. Магдебурзьким правом. Становище селянства поступово погіршувалося, але воно все ще залишалося особисто вільним, хоч і позбавлене політичних прав та піддане різним економічним тягарам. Запорозька територія та відкриті степові землі на півдні становили клапан для пом’якшення напруження. Але соціальні відносини в Україні спотворювалися чимраз більшим тиском імперської Росії, особливо після поразки Мазепи. Повне введення кріпацтва збіглося з остаточним зруйнуванням автономних українських інституцій у 1780-ті роки.

Друге питання стосується різної політики, що її санкт-петербурзький уряд проводив щодо російських та українських козаків відповідно. Донське й уральське козацькі війська можна було приборкати й засимілювати в головну течію життя імперії. Але відмінні національні риси українського козацтва робили його безперервною потенційною загрозою єдності Російської імперії, тому і Гетьманщина, і Запорозька Січ мусили бути знищені. Це сталося за царювання Катерини II. Але було б помилкою вважати (як це робить Лонгворт), що “на той час козацтво на Україні вже давно перестало існувати” (с. 156). Як відзначає сам Лонгворт, залишки нескорених запорожців знайшли собі новий прихисток на Північному Кавказі, ставши кубанськими козаками. На території колишньої Гетьманщини, що відповідала Чернігівській і Полтавській губернії, нащадки рядових козаків були визнані російським законом як окремий стан; ці “малоросійські козаки” зберегли свій легальний статус аж до 1917 р. Колишня козацька старшина цього самого регіону одержала права російського дворянства. Певні її кола й далі плекали надію на відновлення старого автономного ладу. Пробні кроки в цьому напрямку робилися не раз — наприклад, під час наполеонівської навали, а потім знову у зв’язку з польським повстанням 1830–1831 рр.

Найбільше значення мали пізніші психологічні та ідеологічні наслідки козацької доби на Україні, вплив яких годі переоцінити. Візія вільного і славного минулого діяла на уми як потужний збудник. Зауважений вище дуалізм українського козацтва був перенесений у XIX ст., і козацький міф діяв на двох різних рівнях. Українське культурне відродження розпочалося серед лівобережного дворянства, нащадків городовиків і провідної верстви Гетьманщини. До цього прошарку належали фактично всі українські вчені та письменники перед Шевченком, і їхня натхненна любов’ю праця була присвячена історичним та фольклористичним дослідженням і поетичному звеличенню козацького минулого. На іншому соціальному рівні козацька традиція жила серед мас поневоленого селянства, але тут за вихідну точку правила радше не Гетьманщина, а Запорозька Січ, а також пам’ять про минулі повстання проти гнобителів та експлуататорів простого люду. Живучість цієї традиції можна побачити у “Київській козаччині” 1855 р., коли під час Кримської війни селяни понад п’ятисот сіл Київської губернії стихійно зорганізувалися на козацький лад і відмовили у послухові своїм господарям і царським урядовцям. Обидві частини козацької спадщини возз’єдналися в Шевченкові Його ненависть до соціальної несправедливості й пристрасне обстоювання волі та гідності простої людини зумовлювалися селянським походженням. Але своїм інтелектуальним підгрунтям і особливо розумінням історії він завдячує впливу освічених членів лівобережного дворянства, що передавався через їхні твори й через особисті контакти з ними. Шевченків заклик до національного та соціального визволення, глибоко закорінений у козацькій традиції, став наріжним каменем ідеології новітньої України.

У підсумковому параграфі своєї книжки Лонгворт зауважує, що козацтво як інституція і соціальний клас зникло, але козацька спадщина всоталася в загальну тканину “російського” життя: “Люди все ще показують Разінову гору, де, як говорять, сховані його скарби, а в Києві стоїть пам’ятник Хмельницькому... Козаки вже не є живою силою, але їхню легенду успадкував кожен росіянин” (с. 341). Це звучить досить правдоподібно, але тут Лонгворт знову не бере до уваги суттєву різницю між російським та українським історичними процесами. Основоположною національною традицією Росії є традиція самодержавної влади, яка в усі часи послідовно намагалася підпорядковувати своєму необмеженому пануванню кожну соціальну групу, кожну особу. Анархічна “вольниця” Разіна та Путачова була лише маргінальним явищем у російській історії. Натомість в українській традиції козацтво належить до головної течії історії цієї країни і включає в себе не лише (як у росіян) поняття стихійного бунту та романтичної пригоди, але й візію національної незалежності та вільного і справедливого суспільного ладу.

На закінчення хочу торкнутися формального боку справи. Лонгворт транслітерує українські власні назви не згідно з правописом і вимовою оригіналу, а так, як це прийнято у російській мові. Наприклад, він пише “Sech” замість “Sich”, “Sagaidachny” замість “Sahaidachny” тощо. Ця процедура має сумнівну вартість, але її можна виправдати принципом зручності, оскільки автор бере ці імена переважно з російськомовних джерел. Але транслітерацію українських назв публікацій у посиланнях та бібліографії у спотвореній російській формі не можна виправдати в жодному разі. Тут ми знаходимо такі перли, як “Zapiski Naukovogo Tovaristva...”, “Getman Ivan Mazepa...”, “Dzherelo dlya Sotsialno-yekonomichnogo Doslidzhennya...”, “Pratsy Kommissii...” та багато інших того самого штибу. Лонгворт не єдиний автор, хто цим грішить. Але така неохайність неприпустима в роботах, що претендують на звання наукових.

ВІДПОВІДЬ

Професор Лонгворт звинувачує мене у “приписуванні українським козакам фальшивої унікальності”. Але це звинувачення спростовується його власним визнанням, що “сам Рудницький не заперечує того, що козаки Запоріжжя, Дону і Яїку були “соціологічно подібні між собою”. Я не вагаючись визнаю подібності й паралелі між українськими та російськими козаками, якщо ці спільні риси можемо знайти в дійсності. Історична унікальність, зрозуміло, завжди є не абсолютною, а відносною. Таку відносну унікальність (або, висловлюючись точніше, відмінну історичну самобутність) я справді стверджую за українськими козаками — не як апріорний постулат, а як емпіричний висновок, зроблений на підставі історичних даних. Мушу, однак, нагадати читачеві, що я писав рецензію, а не наукову працю. Все, що я міг зробити в рецензії — це вказати на деякі хиби книги Лонгворта та запропонувати альтернативні інтерпретації.

Таким чином, професор Лонгворт неправильно передає характер нашої незгоди, коли робить із мене “поборника унікальності”, водночас представляючи себе дослідником “загальних паралелей і взаємозв’язків”. Як