Рута Богдан - Тримай мене міцно

Вона обернулася ластівкою і піднялася у повітря. Зробила коло над берегом, махнула крилом на прощання і здійнялася вище у нічне, залите зорями, небо. Марія полетіла услід за нею.

* * *

Захар стояв на кам’яній брилі, вдивляючись у обрій. Його чіткий профіль різко вимальовувався на тлі червоного неба. Мертва тиша оповила Монастирище. Навіть коники раптом замовкли в траві. Щось тут не те. Треба бути насторожі.

Характерник вслуховувався у найменший шурхіт, у найтихіший сплеск. Данило стояв неподалік, напружено розглядаючи зарості у підніжжя капища. Раптом він зробив знак рукою. Захар тихо підійшов і опустив погляд туди, куди вказував хлопець. Внизу вони побачили Лео з Агатою, що рухались у напрямку таємної печери. Вони обережно ступали уздовж берега, намагаючись не оступитися у воду.

Захар теж зробив Данилові знак рукою і швидко спустився по стежці до кам’яного подвір’я. Якраз вчасно, щоб перехопити непроханих гостей на півдорозі.

— Агов, а куди це ви прямуєте без запрошення?

Несподіване запитання змусило Лео і Агату обернутися.

— Чи ви думали, що вдома нікого немає? — Данило насмішкувато свердлив сталево-сірі очі. Потім перевів погляд на жінку. — Привіт, колежанко! А я думав, ти зараз проводиш опис знайдених реліквій!

— Ні, я вирішила тебе пошукати. А то зник, нікого не попередивши.

— А може, навпаки? Всі вже з ніг збилися, так шукали. А ти тут, за чужими книгами полюєш. От дивовижа!

Агата презирливо подивилася на Данила.

— А де ж твоя незрівнянна подруга? Мабуть, якраз смажиться у пеклі.

Погляд Данила став холодним.

— Тобі краще знати, де.

— Атож.

Вона глянула Данилові у вічі. Байдужі очі. Зверхня посмішка.

— Краще віддайте книгу. Все одно ми її заберемо, — сказав Лео.

Його сталеві очі намагалися прорватися крізь сині кордони Захарових, чигаючи на інформацію. Та Захар спокійно відкинув даремні спроби.

— Краще летіть звідси. Вам не встояти перед силою капища.

— Нам потрібна Книга!

Несподівано Лео зірвався з місця і почав швидко крутитися, утворюючи повітряний вир. Раптом він зупинився і рвучко випрямив праву руку у напрямку Захара. Але характерник відскочив вбік, і дерева позаду нього впали під силою удару Лео.

— Не смійте тут нікому шкодити!

Данило давно не бачив, щоб Захар так гнівався.

Характерник кинув у Лео велику вогняну кулю. Вона прорізала темряву, залишаючи після себе яскравий хвіст із маленьких іскор. Чаклун встиг ухилитися, і куля зникла, розчинившись у повітрі.

Тим часом Агата підняла у повітря пісок із берега, і, завернувши його у довгий стовп, направила на Данила. Він встиг відбити його і послати удар блискавкою у відповідь.

— Зазвичай я не б’юся з дівчатами. Але ти не залишаєш мені вибору. Вибач, колежанко, ти сама сюди прийшла.

Данило сконцентрувався і відкинув Агату назад. Вона шубовснулась у воду.

— Щоб ти здох, чортів археолог!

Жінка спробувала вийти на берег, але була змушена відбиватися від ударів, які летіли у неї раз за разом. У той же час Захар та Лео не поступалися один одному у спробах збити з ніг та знешкодити супротивника. Агата все більше слабшала, неспроможна протистояти напору Данила. Лео оглянувся на річку. Мабуть, не цього разу…

— Готуйся летіти! — скомандував чаклун.

Він кинув останню повітряну кулю у Захара, але той вчасно відскочив убік. Куля врізалася у виступ кам’яної брили і відірвала великий шматок скелі. Лео та Агата миттєво обернулися яструбами та злетіли у нічне небо. Характерник оглянувся. Данило сидів на траві, тримаючись за ліве плече. Крізь пальці стікала кров. Рукав сорочки вже весь намок, і краплі блищали на зелених стеблинах у місячному сяйві. Уламок брили валявся поряд.

— Таки зачепило.

Стурбований голос Захара змусив Данила через силу посміхнутися.

— Та нічого, прорвемося! Головне, що книгу відстояли.

— Сьогодні так.

Захар розрізав сорочку та оглянув рану.

— Кістка ціла. Зараз полікуємо.

Несподівано у небі з’явилися голубиця і ластівка.

— Якось невчасно. Їй і так перепало, — Данило заклопотано дивився, як птахи опускаються на траву. — Тепер ще за мене буде переживати. Чи не буде…

Богдана перелякано підскочила до чоловіків.

— Господи, знову вони? Коли ж це вже скінчиться?

Вона обережно оглянула рану. Та що ж це таке, руки дрижать… Ще подумає щось не те… Вона втупилась у скривавлене плече. Потім струсила головою і подивилася прямо в насмішкуваті очі. Тільки зараз вони зовсім інші… Турботливі… Таке враження, наче це її поранили. Якась дурня… Це вона повинна мати турботливий погляд, а не він.

— Я зараз! — вигукнула Марія.

Вона підхопилася і швидко завернула за скелю. Трава густо поросла землю, нічні квіти збивали з ніг божевільними пахощами, що рвали свідомість навпіл. Вона нахилилася і пильно вдивлялася у рослини. П'янкий аромат знайомих трав кликав її до себе. Вона упевнено рухалася у темряві, шукаючи лікувальне зілля.

Раптом жінка почула тихий шурхіт справа. Вона зупинилася. У місячному сяйві вона побачила, як прямо перед нею виповзає змія. Зненацька на її голівці щось блиснуло. Королева! Змія підняла голову і уважно подивилася на знахарку. Потім зробила рух убік і знову зупинилася, вдивляючись у обличчя Марії, неначе кликала її за собою. Жінка рушила за нею.

Змія повзла між рослин, раз у раз оглядаючись. Вони вже відійшли досить далеко від скелі. Нарешті рептилія спинилася і обернулася, дивлячись Марії прямо в очі. Знахарка підійшла ближче і раптом побачила те, чого б вона сама ніколи не знайшла — живосил, траву, яку можуть відшукати тільки змії. Вона лікує будь-які рани і навіть повертає до життя.

Марія вдячно кивнула королеві і обережно зірвала ніжні листочки. Змія кивнула головою у відповідь і тихо зникла у високій траві.

Жінка швидко піднялася. Несподівано вона почула тріск гілок, наче хтось проривався крізь хащі. Марія завмерла. Раптом між дерев прямо перед нею у світлі місяця з’явилося біле обличчя чоловіка. Це ж Василь! Вона побачила великі божевільні очі. Складалося враження, що він не розумів, де знаходиться. Декілька секунд вони дивилися один на одного. У його очах був дикий жах. Раптом Василь кинувся назад у хащі, і було чути тільки звук гілок, що ламалися від його бігу.

Марія швидко повернулася до каменя.

— Це ж живосил! Тобі королева вказала? — Захар уважно спостерігав, як Марія виймає рослинку із річки, де омивала її, і прикладає до рани.

— Ти що, когось із них врятувала? — запитав Данило, хоча і сам розумів, що питання риторичне. — Змії дуже справедливі. І нагороджують, і карають по заслузі.

Марія набрала у річці води у маленьку флягу, яку завжди носила при собі. Вона нахилилася над нею і почала шепотіти замовляння. Фляга