Рута Богдан - Тримай мене міцно

class="p1">— Скоро будеш, як новенька, — посміхнувся хлопець.

Веселі жарини бризнули з її очей.

— Авжеж. Лео зрадіє.

— Аякже. Давно його ніхто нечистю не обзивав.

Дружний регіт пролунав на всю галявину. Напруження поступово зникало з його очей. Настрій у неї нормальний, все буде добре. Він піднявся.

— Мені вже час. Треба ще у справах.

— Дякую, що врятував.

Її очі наповнилися теплотою.

— Не варто!

Він не відвів погляд. Вони мовчки дивилися один на одного. Нарешті Данило повільно відступив на середину галявини, обернувся вороном, зробив прощальне коло і зник за деревами.

* * *

Марія, замружившись, лежала у воді, що виблискувала мільйонами яскравих срібних вогників. Живильна волога пестила її спину, ласкаво огортала руки та ноги. Вона відчувала, як втома поступово виходила з неї і зникала десь там, вдалині, за річковими порогами.

Жінка неспішно відкрила очі. Прямо повз неї через річку пливли і пливли змії, щоб погрітися на улюбленому теплому камені. Серед інших жінка помітила королеву з золотими ріжками. Змія повернула маленьку блискучу голівку і подивилася на Марію своїми дивовижними очима. Раптом жінці здалося, що королева кивнула їй. Знахарка здивовано вдивлялася в рухливі довгі тіла, що лоскотали її у воді. Ось вони вже дісталися берега і виповзли на камінь, звившись блискучими кільцями.

Марія ще деякий час відпочивала, спостерігаючи за боривітром, що розрізав синє спекотне небо. Нарешті вона опустила очі і побачила, що по берегу до води повзла маленька гадюка, яка невідомо чому відстала від інших. Раптом прямо над нею опустився лелека. Він розкрив дзьоб…

Марія рвучко випросталась і подивилася прямо на птаха. Він зупинився і декілька секунд вдивлявся в її обличчя. Потім несподівано розвернувся і піднявся у повітря. Гадюка швидко зісковзнула у воду і попливла до каменя. Марія спостерігала, як вона випливає на берег і вибирається на каміння. Змія із золотими ріжками підняла голову і подивилася Марії прямо в очі. Жінка відчула дивне тепло всередині.

— Гарно відпочила?

Захар стояв на кам’яній брилі і посміхався. Марія вийшла на берег і покрокувала за скелю до стежки. Через хвилину вона вже стояла поряд із чоловіком.

— Відновлюю сили, — сказала жінка.

— Бачу, що ще й декому встигла допомогти, — посміхнувся Захар.

— Так, довелося.

Марія струсонула мокрим волоссям. Бризки полетіли на всі боки, виблискуючи у сонячних променях. Чудовий тонкий профіль чітко викарбовувався на фоні блакитного неба. Тонкі руки граційно витирали краплини з чола. Раптом Марія повернулася до Захара. Які у нього замріяні очі!

Вона сіла на кам’яну брилу.

— Ти вже загадала бажання?

Зелені очі Марії спалахнули яскравими вогниками.

— Так, загадала.

— Впевнений, що воно збудеться.

— Впевнений, що воно правильне?

— Впевнений, що ти не загадала б чогось, що нашкодить іншим.

— Мабуть, тут і такі бували. — Вона задумливо оглянула верхівку сакрального капища.

— Думаю, що немало. Люди різні.

Він занурився у зелений густий туман її очей. Як же важко із нього вибиратися… І не хочеться…

— Вони загинули? — запитала Марія.

— Або загинули, або збожеволіли. Загубилися.

— Але ж тут зовсім невелика територія. — Марія роздивлялася капище.

— З першого погляду так. Але простір може змінюватись. Якщо це потрібно.

— З тим, хто нашкодить зміям, буде те ж саме?

— Так. Дикий прадавній страх огорне душу і вже не відпустить. А тіло буде тікати й тікати, і ніколи не знайде спокою, поки не згине.

Деякий час вони стояли мовчки, заглибившись у свою підсвідомість.

— Знаєш, я б хотіла відвідати Богдану. Може, зможу їй допомогти швидше стати на ноги.

— Добре, лети. Не хвилюйся, я впораюсь. Та й помічники в нас не абиякі.

— Я дочекаюся Данила. Хочу розпитати, як вона.

Вона посміхнулася. В неї особлива посмішка. Така довірлива та щира. Зробивши над собою зусилля, Захар перевів погляд на річку. Червоні відблиски останніх сонячних променів відбивалися у воді нерівними дзеркальними лініями. П’янкий аромат розпашілих за день лугових трав вривався у мозок і розчинявся у тілі…

* * *

Богдана сиділа на березі річки, милуючись граційними рухами мавок, що кружляли у повільному танку. Русалки повиходили погрітися на теплому піску і сиділи, розчісуючи свої густі довгі коси та співаючи сумну давню пісню. Сонце вже сіло за обрій, і сутінки огорнули землю. Раптом над водою з’явилася голубиця. Вона сіла на траву поряд із Богданою. Мавки зупинилися.

— Маріє! — вигукнула Богдана.

Русалки перестали співати і уважно роздивлялися знахарку.

— Доброго вечора всім!

Жінка вклонилася присутнім і сіла поряд із Богданою.

— Це моя подруга!

Мавки та русалки кивнули у відповідь і оточили Марію з Богданою.

— Ми дуже переживаємо за тебе. Як ти? — Зелені очі, неначе світляки, виблискували у пітьмі.

— Дякую, вже краще. Мені тут добре.

— Вона сумує, - ніжний голос красуні-мавки із тонким, наче вирізьбленим із коштовного мармуру обличчям, пестив слух.

Марія вдивлялася у світло-карі засмучені очі Богдани.

— Ти любиш рух, дію. Звичайно, спокій — це не для тебе.

Богдана посміхнулася.

— Так. Мені б політати…

— Політаєш. Скоро.

Очі дівчини сповнилися надією.

— Коли?

— Зараз полікуєшся, а потім і політаєш.

— Полікуюся? Чим?

— Водою. Вона живильна.

— Так, я знаю. Якби не наша праматір Дана та прабатько Даждьбог, я б тут не сиділа зараз…

— Ну ось, а зараз і я трохи допоможу.

— Круто! І я знову буду літати!

Богдана радісно засміялася. Марія піднялася.

— Зможеш дійти до води?

— Так, тут недалеко.

Знахарка допомогла дівчині встати. Вони повільно рухалися до річки. Вода виблискувала сріблом у місячному сяйві, кличучи у свій чарівний оновлюючий світ.

Марія з Богданою зайшли у воду. Прохолодна волога охопила тіло, наповнюючи їх якоюсь дивною силою та спокоєм. Марія стала навпроти дівчини і підняла угору руки.

— Дано, богине-мати, дай мені силу уроки-урочища відігнати, відшептати пристрітельні, насилані, вітряні, уроки-урочища батькові, материні, чоловічі, жіночі, парубочі, дитячі, хлопчачі, дівочі. Уроки-урочища визиваю, викликаю з її рук, з її ніг, очей, плечей… Водице всесильна, допоможи!

Раптом вода навколо них почала сяяти дивним світлом. Марія взяла Богдану за плечі і занурила у річку. Світло проникло крізь шкіру, розтеклося по тілу, заповнюючи кожну клітину. Дівчина неначе розчинилася у цьому відчутті єднання зі стихією…

Яскравий місяць посміхався їм з височини. Зірки блимали у темному небі, кличучи до себе. Богдана стояла на березі, щасливо посміхаючись. Русалки та мавки радісно щебетали, оточивши її з усіх боків.

— Дякую, що терпіли мене стільки часу!

Богдана лагідно гладили їх по невагомих плечах та руках.

— Ми раді, що ти нарешті повернулася у себе.

Дівчата відійшли убік.

— Тепер ти можеш летіти, — сказала Марія. — Ти відчуваєш силу?

— Так, відчуваю!

Богдана підняла руки.

— Прощавайте! Дякую вам за