Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

все: книжкові полиці, дерев’яну обшивку, поруччя на сходах, латунні труби системи опалення та мармурові каміни; будинків із проваленими дахами, завалених по коліно уламками, сміттям і жорствою, з овечим і пташиним послідом та шматками гіпсу, що відірвалися від стелі й злиплися в безформні глинисті клубки. Але садиба Айвер-Ґров, сказав Аустерліц, що стояла посеред здичавілого парку біля підніжжя пагорба з пологим південним схилом, здавалася, принаймні зовні, загалом неторканою. Проте коли ми опинилися на широких кам’яних сходах, колонізованих бур’янами, серед яких вирізнявся турій язик, і зазирнули у сліпі вікна, нам здалося, що цей будинок був охоплений німим жахом перед ганебним кінцем, який уже постав перед ним. Усередині, в одній із великих парадних зал на нижньому поверсі, ми натрапили на купу зерна, насипаного на долівку, ніби на току. У другій залі, оздобленій бароковою ліпниною, лежали, притулившись один до одного, сотні мішків із картоплею.

На якусь мить ми застигли перед цим видовищем, аж тут — якраз коли я збирався зробити декілька знімків, — з’явився, як з’ясувалося згодом, власник садиби Айвер-Ґров, такий собі Джеймс Меллорд Ешмен, який ішов нам назустріч із боку західної тераси. До нашого зацікавлення занедбаними будинками він поставився з цілковитим розумінням, і від нього протягом тривалої розмови ми дізналися, що кошти навіть для косметичного ремонту цього родинного обійстя, яке під час війни було реквізоване під реабілітаційний центр, значно перевершують його фінансові можливості, тож він був змушений переселитися на ферму Ґров, розташовану на території садиби в самому кінці парку, і самому вести там господарство. От чому, сказав Ешмен, сказав Аустерліц, тут усі ці мішки з картоплею та купа зерна. Айвер-Ґров було споруджено близько 1780 року одним із предків Ешмена, сказав Аустерліц, який страждав на безсоння й у зведеній ним на даху обсерваторії проводив час за різноманітними астрономічними дослідженнями, зокрема займаючись селенографією — або картографією місяця, саме тому, провадив далі Ешмен, він тривалий час тісно співпрацював із відомим далеко за межами Англії мініатюристом і майстром пастельного живопису Джоном Расселом із Ґілдфорда, який тоді протягом кількох десятиліть працював над мапою Місяця розмірами п’ять на п’ять футів, що за своєю точністю та красою значно перевершувала всі попередні зображення цього супутника Землі — як мапи Річчолі й Кассіні, так і мапи Тобіаса Маєра і Гевелія. Тими ночами, коли Місяць не сходив або ж його не було видно через хмари, сказав Ешмен, коли ми під кінець наших спільних оглядин будинку зайшли до більярдної кімнати, його предок у цій обладнаній ним самим кімнаті партія за партією грав сам із собою в більярд, аж поки не починало світати. Після його смерті в новорічну ніч з 1813 на 1814 рік ніхто більше не торкався кия, сказав Ешмен, ні його дід, ні батько, ні він сам, Ешмен, а жінки й поготів. І справді, сказав Аустерліц, там все було точнісінько так само, як і сто п’ятдесят років тому. Масивний стіл із червоного дерева, обтяжений вкладеними в нього шиферними листами, незворушно стояв на своєму місці; апарат, що показував рахунок гри, настінне люстро в золоченій рамі, підставка для київ і подовжувальних насадок, бюро з багатьма шухлядами, у яких зберігалися кулі зі слонової кістки, шматки крейди, щіточки, ганчірки для полірування та інші речі, незамінні для гри в більярд, все залишалося в неторканому, незмінному вигляді.

На дерев’яному парапеті над каміном висіла гравюра, зроблена за картиною Тернера View from Greenwich Park[52], а на пюпітрі лежала розгорнута бухгалтерська книга, у якій дослідник Місяця занотовував гарним, вигинистим шрифтом виграні та програні проти себе самого партії. Віконниці були постійно зачиненими, денне світло ніколи сюди не проникало. Очевидно, таким відгородженим від решти будинку, сказав Аустерліц, це приміщення було завжди, тож за ці півтора століття на карнизах, на підлозі, вимощеній чорними й білими кахлями, та на столі з туго напнутим зеленим сукном, що здавався окремим всесвітом, годі було знайти найменший шар пилюки. Здавалося, що час, який зазвичай невідворотно тече, тут зупинився, так ніби роки, які залишилися в нас за плечима, тут ще були в майбутньому, і я пригадую, сказав Аустерліц, що коли ми з Ешменом стояли в більярдній кімнаті Айвер-Ґров, то Гіларі зробив одне зауваження про дивовижне сум’яття, яке охоплює навіть історика в приміщенні, що так довго залишалося відокремленим від плину годин і днів та зміни поколінь. Ешмен відповів на це, що 1941 року, під час реквізиції будинку, він сам приховав двері до більярдної кімнати, так само, як і двері до дитячої на верхньому поверсі, звівши фальшивий простінок, і коли цю перегородку, що була до того ж замаскована великими шафами з одягом, восени 1951 чи 1952 року він розібрав і вперше за десять років увійшов у дитячу кімнату, то, як сказав Ешмен, ледве не з’їхав з глузду. Від одного погляду на поїзд із вагончиками залізничної компанії Great Western і на ковчег з відважними, врятованими від потопу тваринками чоловіку здалося, що перед ним розкривається прірва часу, а коли він провів пальцем по низці зарубок на ребрі нічного столика, що стояв поряд із його ліжком, які у віці восьми років він вирізав у німому гніві ввечері перед відправленням його в початкову школу, тоді, сам не тямлячи, що робить, він вискочив на задній двір і декілька разів вистрілив з рушниці в невеличку вежу з годинником, де на циферблаті і досі було видно сліди від куль. Ешмен і Гіларі, Айвер-Ґров і Андромеда-Лодж, про що б я не згадував, сказав Аустерліц, коли ми йшли порослими травою схилами парку, які занурювались у все густіші сутінки, прямуючи до широкого півкола щойно ввімкнених вогнів міста, — все викликає в мені почуття відірваності, так ніби я втратив ґрунт під ногами. Гадаю, то був початок жовтня 1957 року, — раптом через якийсь час заговорив він знову, — я тоді якраз вирішив поїхати до Парижа, щоб там в Інституті Курто продовжити свої студії з історії архітектури, розпочаті минулого року, саме тоді я востаннє був у Бармуті у Фіцпатриків, приїхавши на подвійний похорон дядька Евеліна та двоюрідного діда Альфонсо, які померли з різницею менше ніж в один день: в Альфонсо стався удар, коли той збирав у садку свої улюблені яблука, а Евелін помер, скорчившись від страху та болю у своєму крижаному ліжку. Осінній