Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Вони не люблять про це говорити, але я чув, що це було передозування наркотиками. Це сталося багато років тому, коли йому було лише тридцять з чимось. І ось він тут, усі ці роки, а вони досі приїздять раз на тиждень, як на роботу. У нас завжди напоготові гольф-кар, щоб підвезти їх до могили.

О 9:40 з’явилася пара знайомих фігур: Джамал зі своєю мамою. Потім, за кілька хвилин, зграйка медсестер з лікарні «Пілґрім», які всі прибули разом.

— У нас тут бувають також іноді туристи, — сказав Гаас.

— Тут похований хтось відомий? — запитав Фрост.

— Вони приходять подивитися зелені насадження. Цьому кладовищу майже сто років, і тут є деякі старі види дерев, які не знайти більше ніде в Бостоні. Ви мали нагоду побачити наш сад?

— Навіть трохи занадто близько, — сказала Джейн, згадуючи свою битву з рододендронами. І забруднені штани.

— Садові туристи зазвичай з’являються у другій половині дня, але через цей дощ сьогодні їх не буде. Любителі рослин, як правило, дуже респектабельні, тож я радий їх бачити. Ми пишаємось собою як гостинним місцем для всіх, хто добре поводиться.

На екрані до брівки під’їхав синій «мерседес», і з пасажирського сидіння обережно піднялася струнка дівчина з коротким чорним волоссям і ціпком у руках. Емі Антрім. Коли її батько поїхав припаркувати машину, вона залишилася чекати біля входу, піднявши голову до дерева.

Саме тоді й з’явився цей чоловік. Він опинився біля Емі так зненацька, що вона, схоже, не помічала його, поки він не був просто поруч.

— Наша людина в дощовику, — сказав Фрост.

Емі і цей чоловік тепер розмовляли і, хай що він їй казав, Емі це, схоже, не тривожило. Він стояв спиною до камери, тож обличчя вони бачили лише Емі, і вона усміхалася. Її, схоже, не тривожило й те, що він стояв так близько, нахилившись уперед, наче стерв’ятник перед ударом. А потім він різко розвернувся і пішов геть, втягнувши голову, коли проходив крізь ворота і далі на кладовище. На екрані вони бачили лише маківку його голови з поріділим волоссям анонімного відтінку коричневого.

Тепер у полі зору з’явився доктор Антрім з парасолькою в руках. Чи не його поява сполохала цю людину? Якби не з’явився Антрім, що могло б бути далі?

— Що між ними щойно сталося? — спитала Джейн. — В чому тут у біса річ?

— Він неначе чекав на неї. Чекав, що вона прийде, — сказав Фрост.

Телефон Фроста просигналив про текстове повідомлення. Коли він дістав його з кишені, Джейн прокрутила зображення назад до першої появи цієї людини. Він справді чекав на Емі чи вони забагато прочитали у безневинному спілкуванні? І навіщо взагалі цілити в Емі Антрім?

— А оце вже цікаво, — сказав Фрост, дивлячись на свій телефон.

— Що?

— Ми отримали дані про той передплачений номер.

— Ми вже знаємо, кому він належить?

— Ні. Але ми маємо його журнал викликів. На нього був лише один дзвінок від Софії Суарес...

— Про який ми знаємо.

— А з нього було два дзвінки. Обидва минулого тижня, і обидва до одного й того самого будинку в Брукліні. — Він простягнув їй свій телефон. — Поглянь, чиє ім’я у рахунку.

Вона втупилась в ім’я на екрані. «Майкл Антрім, доктор медицини».

14

Емі Антрім сиділа в кабінеті батька, ціпок сперла на крісло, і її скромна чорна сукня різко контрастувала з блідою шкірою. Навіть попри те, що з часу аварії минули вже місяці, вона була схожа на крихку порцелянову ляльку. Ззовні вікно заливав дощ з вітром, і патьоки води на склі відбивалися на її обличчі химерним сірим мереживом.

— Нам постійно дзвонять з різним спамом, — сказала зона. — З ранку до вечора намагаються щось продати. Але тато наполягає на тому, щоб його номер телефону був у довіднику, на випадок, якщо якомусь пацієнтові буде потрібно з ним зв’язатися. Він так виявляє свою доброту, навіть якщо це означає, що ми мусимо мати справу з неприємними дзвінками.

— Перший дзвінок тривав дві хвилини, другий — близько тридцяти секунд, — сказав Фрост. — Обидва ввечері, коли ваш тато був на роботі. Ваша мама каже, що не пам’ятає якихось незвичайних дзвінків, тож ми гадаємо, що на них, можливо, відповідали ви.

— Мама зазвичай відповідає перша, бо я тепер рухаюся не так швидко. Можливо, вони потрапили на автовідповідач? — Емі дивилася то на Джейн, то на Фроста. — Ці дзвінки якось пов’язані з тією людиною на кладовищі?

— Ми не впевнені, — сказала Джейн.

— Бо я думала, що ви прийшли питати мене про того чоловіка. Він тоді здавався достатньо милим. Чи я мала й боятись?

— Ми не знаємо, так чи ні. — Джейн подивилася вниз на тонкі руки Емі з такою прозорою шкірою, що крізь неї було добре видно блакитні вени. Чи були ці руки достатньо сильні щоб відштовхнути нападника? Емі здавалась достатньо крихкою, щоб її перекинув простий подув вітру, не те що людина, націлена її скривдити. Вона була схожа на самотню газель на краю стада, вразливу, на яку хижак нападає передовсім.

— Поговорімо про ту людину, — сказав Фрост. — Розкажіть нам ще раз, що він вам казав.

— Це була просто розмова ні про що, справді. Про кардинала на дереві і як він, мабуть, захищає своє гніздо. Він помітив, що я в чорному, і спитав, чи приїхала я на похорон. Я спитала його, чи зустрічалися ми раніше, бо в мене було відчуття, що я його звідкись знаю.

— Тож ви впізнали його?

Якусь мить Емі думала про це, граційно вигнувши брову

— Я не впевнена.

— Не впевнені?

Вона безпорадно знизала плечима.

— У ньому було щось знайоме. Я подумала, що могла бачити його в університеті, але це було не на кафедрі мистецтвознавства. Можливо, десь іще в кампусі. Може, в бібліотеці. Я провела в тій бібліотеці стільки часу, працюючи над своєю дипломною. Принаймні я працювала над нею, поки це не