Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

сталося. — Вона помасажувала постраждалу ногу, що, схоже, вже увійшло у звичку. — Не можу дочекатись, коли вже викину цей потворний ціпок у сміття і повернуся до звичного життя.

— Щодо вашої ДТП, — сказала Джейн. — Як це сталося?

— Просто не пощастило. Опинилася не в тому місці не в той час.

— Що ви пам’ятаєте?

— Я пам’ятаю, як вийшла з бібліотеки, і надворі була сльота. Я не була для неї вдягнена. Я тоді взула ці дурні пласкі туфельки, і поки йшла через кампус, вони промокли. Дісталася до переходу, а потім... — Вона зупинилася й насупилася.

— А потім?

— Я пам’ятаю, як стояла там, чекаючи на зміну світла на світлофорі.

— Це було на Гантінґтон-авеню?

— Так. Гадаю, я, мабуть, ступила на бруківку, і тоді мене збила машина. Наступне, що я пам’ятаю, це як отямилась у реанімації. Софія була там і дивилася на мене. Поліція сказала, що машина збила мене просто там, на переході, після чого поїхала собі. Водія так і не знайшли.

Джейн дивилася на Фроста і гадала, чи думає він те саме, що й вона. Це була випадкова ДТП? Чи щось інше?

Відчинились двері, і увійшла мама Емі Джуліанна, що несла тацю з чаєм та печивом.

— Перепрошую за вторгнення, але Емі майже не обідала. І я подумала, що ви, детективи, можливо, теж не проти перекусити. Чаю?

Фрост побачив на таці тарілку з лимонними паличками і просяяв.

— Вони чудові, пані Антрім. Дякуємо.

— Усі інші вже поїхали до лікарні, — повідомила Джуліанна. — Але в їдальні залишилось багато їжі, якщо захочете чогось іще. Я завжди люблю подати більше, ніж усі можуть з’їсти.

— Давні звички, — мовила Емі з усмішкою. — Мама колись працювала в ресторанах.

— Найгірший жах будь-якого кухаря — це коли закінчується їжа, — сказала Джуліанна, розливаючи чай. — Я ніколи не позбудусь одержимості тим, щоб приготувати достатньо для всіх. — Джуліанна роздала чашки з чаєм з управністю досвідченої господині, а потім сіла в крісло поряд з Емі. Їх могли розділяти двадцять років, але мама з донькою мали однакові стрункі фігури, однакове вугільно-чорне волосся, підстрижене однаковими бобами. — Тож про що мова? Хто то був на кладовищі?

— Людина, яка, схоже, дуже сильно цікавилася Емі, — сказала Джейн. — Ми гадаємо, чи не потрібно нам цим зайнятися.

Джуліанна подивилася на доньку.

— Ти його не впізнала?

— Я подумала, що можу знати його звідкись. Або він просто намагався бути дружнім. Але тепер, коли всі про нього питають...

— Який він мав вигляд? — урвала її Джуліанна.

Якусь мить Емі думала про це.

— Гадаю, одного віку з татом.

Фрост це занотував.

— Тож під шістдесят. Як щодо волосся?

— Я б сказала, що світло-коричневе, але залишилось його небагато. Він уже трохи лисіє на маківці. — Вона подивилася на Джуліанну і з усмішкою додала: — Також як тато.

— А його обличчя? — підказала Джуліанна.

— Воно було... тонким. Звичайним. Розумію, що не дуже допомогла, але це все, що я можу про нього сказати. Він здавався сумним, бо провідував когось на кладовищі. Когось, як він сказав, кого він колись знав. Можливо, саме тому він так хотів поговорити. А я просто опинилася там.

— Чи прагнув він поговорити конкретно з вами? — спитала Джейн.

— Ви думаєте, що ця людина була націлена на мою доньку? — спитала Джуліанна.

— Я не знаю, пані Антрім.

Джуліанна виструнчилася в кріслі — матір, готова захищати своє дитя.

— Майк сказав мені, що його зафіксувала камера. Покажіть мені цю людину.

Фрост дістав свій телефон і відкрив відеофайл.

— Боюсь, що камера не дуже добре піймала його обличчя. Але ось що ми маємо.

Джуліанна взяла телефон і зосередилася на відео розмови доньки з невідомим. Спілкування було недовгим, трохи більше двох хвилин, але Джуліанні було очевидно — так само, як це було очевидно Джейн, — що ця людина була пильно, навіть нестямно зосереджена на Емі. Це була не просто випадкова розмова між незнайомцями.

— Ваша донька думає, що може знати його звідкись, — сказала Джейн. — Як щодо вас, пані Антрім? Упізнаєте його?

Джуліанна нічого не казала, а лише продовжувала супитися на відео.

— Пані Антрім?

Джуліанна повільно підняла очі.

— Ні. Я ніколи не бачила його раніше. Але те, як він націлився на Емі — він неначе чекав, що вона з’явиться.

— Можна й так інтерпретувати.

— А потім, саме коли підходив мій чоловік, ця людина пішла. Ніби не хотіла, щоб її побачили. Ніби знала, що не має там бути. — Вона подивилася на доньку. — Він не сказав тобі свого імені?

— Ні, а я не казала свого. Годі тобі, мамо, це була просто випадкова зустріч. Ми обоє опинились на кладовищі в один час.

«Випадковість, — думала Джейн. — Як і її ДТП».

— Але, коли дивишся це відео, — сказала Джуліанна, — здається, наче він чекав на тебе.

— Як би він знав, що я буду там сьогодні? — спитала Емі.

— Оголошення про похорон Софії було в газеті, — сказала Джейн. — Це була публічна інформація.

Запанувала довга тиша, поки Джуліанна обмірковувала, що це може означати.

— Ви думаєте, що це якось пов’язано з убивством?

— Будь-яке вбивство привертає до себе увагу, — сказала Джейн. — Іноді це увага дивних людей. Людей, що приходять на похорон жертви, бо їм цікаво або їх вабить трагедія. Але дуже часто туди приходить сам убивця. Позловтішатися, пограти в якісь свої ігри чи на власні очі побачити шкоду, якої він завдав.

— О, Господи. І тепер він накинув оком на Емі?

— Ми цього не знаємо. Тривожитися ще зарано.

— Зарано? — Голос Джуліанни підвищився від тривоги. — Не думаю, що колись зарано уявляти найгірше, коли йдеться про власних дітей.

Емі потягнулась, щоб узяти Джуліанну за руку — дитина, що заспокоювала маму, і з вибаченням усміхнулася до Джейн. — Мама переймається найменшими дрібницями.

— Нічого не можу із собою вдіяти, — сказала Джуліанна. — Із самого її народження...

— О, ні. Ти знову збираєшся