Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Він надто далеко відірвався. Мабуть, звернув десь із доріжки. — Фрост подивився на неї. — З тобою все гаразд?

— Так. — Вона, як могла, обтрусила бруд зі штанів. — Дідько, я ж їх щойно купила.

Хруснула гілка, гучно, мов рушничний постріл.

Джейн повернулася на звук і побачила густу стіну рододендронів. Глянула на Фроста, і вони без жодного слова одночасно дістали зброю. Вона не знала, хто цей чоловік і чому він від них тікав, але люди зазвичай тікають, коли відчувають страх. Або провину.

Вона була готова поставити на провину.

Джейн зазирнула в просвіт у стіні кущів і пробралася туди, лише, щоб потрапити в пастку ще густіших зелених заростей. Грім пролунав з новою силою, і по листю застукотів дощ, наче кулемет. Вона продовжувала рухатися вперед, проштовхуючись крізь ці вологі джунглі та змигуючи з очей краплі дощу. З ґрунту здійнялася хмара комарів, що зароїлася з навколо її обличчя. Відмахуючись від них, вона наосліп проштовхнулася вперед.

З-за кущів пролунав тріск ще однієї зламаної гілки, і брязкіт металу.

Джейн пробралася крізь останній клубок гілля і випірнула на іншому боці кущів з піднятою зброєю. Там вона віч-на-віч зіткнулася з чоловіком, що тримав у руках пару садових ножиць. Чоловіком, що вирячився на неї з виразом крайнього жаху. Він випустив ножиці і підняв обидві руки вгору. Джейн миттєво зауважила його дощовик-пончо та робочі чоботи і побачила купу зрізаних гілок у кузові квадроциклу.

«Садівник. Я мало не підстрелила садівника».

— Вибачте, — сказала вона і сховала зброю. — Ми з поліції. Все гаразд. Це…

— Ріццолі! — заорав Фрост. — Він отам!

Вона розвернулася і побачила сіру тінь: чоловік, якого вони переслідували, вибіг за ворога кладовища. Він тепер був поза їхньою досяжністю, надто далеко, щоб вони могли його наздогнати.

— Гм... можна мені їх тепер опустити? — спитав садівник з усе ще піднятими над головою руками.

— Так, — відповіла Джейн. — І, можливо, ви можете нам допомогти. Цей чоловік, який щойно вибіг за ворота. Ви не знаєте, хто він?

— Не думаю.

— Бачили його колись раніше?

— Я не роздивився його обличчя...

Джейн зітхнула і повернулася до Фроста.

— Знову нічого.

— ...але він може бути на відео.

Увага Джейн повернулася до садівника.

— Якому відео?

— Це сором, що нам узагалі потрібні ці камери, але такий уже сьогодні світ. Ніхто більше не поважає приватну власність, не те, що коли я був маленький, — сказав директор кладовища Джеральд Гаас, безумовно достатньо старий, щоб пам’ятати світ таким, яким той колись був — або яким той колись був на його думку. Він обережно опустився в крісло і пробудив свій комп’ютер. Як і приймальня, кабінет директора був зі смаком обставлений, прикрашений заспокійливими пастелями та філософськими цитатами в рамочках на стінах.

«Важлива не довжина, а глибина життя».

— Ральф Волдо Емерсон.

«Бо життя та смерть — одне, так само, як річка та море».

— Халіль Джебран.

Також на стіні висіла мапа великої території кладовища на 100 гектарів, його доріжок, названих на честь квітів та дерев: Лавандова алея. Гібіскусовий проїзд. Озеро магнолій. Ніби ці землі були заповнені садами, а не посмертними рештками людей.

Артритними руками Гаас невпевнено орудував комп’ютерною мишкою, і кожен рух, кожен клік займав до болю багато часу. Джейн думала про спритні пальці Джамала Берда. що набирали з шаленою швидкістю молодості, і мусила стримуватися, щоб терпляче дивитись, як покручена рука Гааса скролить та клікає, скролить та клікає.

— Чи не міг би я вам допомогти, сер? — запитав Фрост, як завжди ввічливий, без жодного відтінку розпачу, який відчувала Джейн.

— Ні, ні. Я знаю цю систему. Мені просто потрібно трохи пригадати, як це роблять...

Скрол. Павза. Клік.

— Ага. Ось воно.

На екрані комп’ютера з’явилося поцятковане дощем зображення. Це була зона висадки пасажирів біля входу на кладовище.

— Це камера на наших головних воротах на південному кінці, — сказав Гаас. — Вона встановлена просто над аркою і мала записати всіх, хто заходив і виходив цього ранку.

— Як щодо північного входу? — спитала Джейн, вказуючи на мапу на стіні. — Там теж є камера?

— Так, але тим входом користується лише наш персонал. Ті ворота тримають постійно замкненими, і для них потрібно знати код. Тож відвідувач не міг пройти цим шляхом.

— Тоді просто подивимося відео з головного входу, — сказала Джейн. — Бо ми знаємо, що вийшов він теж там.

— Як далеко назад ви хочете відмотати?

— За словами нашого свідка, цей чоловік з’явився на кладовищі незадовго до початку прощальної церемонії. Тож відмотайте до дев’ятої тридцять.

Знову покручена рука потяглася до мишки. У професії Гааса не було потреби поспішати. Мертві терплячі.

Скрол. Павза. Клік.

— Ось, — нарешті сказав він. — Це дев’ята тридцять.

На відео дощ іще не почався, і плитка була ще суха. Крім пташки, що пролетіла повз, у полі зору ніщо не рухалося.

— П’ятдесят років тому, коли я був малий, діти мали повагу до мертвих. Ніколи б не подумали малювати графіті на стіні кладовища чи валити могильні плити. Саме тому ми й мусили встановити ці камери. Не дивно, що світ летить шкереберть.

Лемент кожного покоління, подумала Джейн. «Світ летить шкереберть». Так казала її бабуся. Так досі каже її батько. А одного дня вона, ймовірно, казатиме це власній доньці Реджині.

Її увага пожвавилась, коли о 9:35 біля брівки зупинився сріблястий седан. Звідти вийшла літня пара і повільно попростувала крізь ворота, тримаючись за руки.

— Це лише Санторо, — сказав Гаас. — Донька привозить їх сюди щотижня, щоб провідати їхнього сина. Він похований на Бузковому проїзді. Дивіться, донька поїхала паркувати машину, але невдовзі з’явиться з квітами.

За кілька хвилин, як він і пророчив, у полі зору з’явилася жінка з вазою троянд і пройшла через ворота слідом за батьками.

— Ці найсумніші, — сказав Гаас. — Я маю на увазі, кожна смерть сумна, але коли ти втрачаєш дитину...

— Як помер їхній син? — спитав Фрост.