Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Я впораюсь, тату, — відповіла вона, хоч нога вже боліла від вологого повітря. Ймовірно, вона тепер завжди болітиме. Навіть коли поламана нога загоюється, пам’ять про перелом залишається в кістках, відлунюючи болем із кожною зміною погоди. Але Емі не скаржилась. Коли вони з батьком проходили, взявшись за руки, крізь ворота кладовища, вона тримала цей біль у собі.

13

За прогнозом обіцяли грози, і Джейн не могла втриматись, щоб кожні кілька хвилин не дивитися, як до кладовища підступають темні хмари. Вона читала, що найгірше місце під час удару блискавки — на пагорбі або під деревом; і саме там вони з Фростом зараз і стояли, на пагорбі під розлогими гілками японського клена. З цього місця вони могли стежити за скорботними, що зібралися біля відкритої могили Софії Суарес. Кілька місяців тому, коли Софія ховала тут свого чоловіка Тоні, на цьому самому кладовищі, чи було в неї якесь передчуття, що вона так скоро до нього приєднається? Коли вона відвідувала його могилу і дивилася на ці рулонні газони та доглянуті кущі, чи уявляла власну вічність у цьому місці?

Далекий гуркіт грому змусив Джейн знову подивитися на хмари. Прощання біля могили добігало кінця, і Джейн із Фростом не мали жодних причин залишатися тут довше. Вони шукали гостя, який би не був у скорботі, а навпаки, зловтішався б чи святкував, але Джейн бачила на обличчях цих людей лише щирий смуток, і впізнавала багатьох із них: доктора Антріма, медсестер з лікарні, сусідів Софії пані Леонґ та Джамала Берда з мамою. Небагато підлітків дали б собі клопіт прийти на похорон немолодої сусідки, але Джамал був там, похмуро вдягнений у чорне, крім його яскраво-блакитних «Найків».

— Починається дощ. Закінчуймо? — спитав Фрост.

— Стривай. Доктор Антрім іде до нас.

Антрім помахав їм рукою, підходячи в супроводі стрункої молодої жінки, що спиралася на ціпок.

— Я сподівався поговорити з вами, — сказав він. — Нам усім цікаво, чи є якісь новини у справі.

— Потроху просуваємося, — тільки й змогла відповісти Джейн.

— Чи маєте ви якісь ідеї, хто...

— Боюсь, поки що ні. — Вона подивилася на молоду жінку, що стояла біля нього з ціпком, кінчик якого потопав у вологій траві. Її вугільно-чорне волосся, підстрижене в стильний боб, різко контрастувало з блідою шкірою. Вона мала примарний вигляд людини, що довго не виходила на вулицю. — Це ваша донька Емі?

— Так. — Антрім усміхнувся. — Вона нарешті знову встала на ноги. Хоч ця трава — не найпростіше місце для її пересування.

— Я мала прийти, — сказала Емі. — Вона добре дбала про мене в лікарні, а я їй так насправді й не віддячила.

— Емі провела в лікарні два довгі тижні, — сказав Антрім, усміхаючись доньці. — Кілька днів ситуація була хитка, але Емі — боєць. Вона може не видаватись такою зараз, але це правда. — Він повернувся до Джейн. — Водія, що її збив, так і не спіймали, і ми вже кілька тижнів не чули новин від поліції. Можливо, ви могли б...

— Тату, — спинила його Емі.

— Ну, вона могла б перевірити, чи не так?

— Я подзвоню слідчому й спитаю, чи є там якийсь прогрес? — сказала Джейн. — Але минуло вже стільки часу, що я б не надто сподівалась.

Грім прогримів ближче.

— Дощить, — сказала Емі. — Та й мама вже зачекалась.

— Точно. Вона, мабуть, гадає, де ми всі. — Він відкрив парасольку і підняв її над головою доньки. — Сподіваюсь, ви обоє теж завітаєте, — сказав він Джейн з Фростом.

— Куди? — спитала Джейн.

— До нас додому. Ми влаштовуємо поминки для всіх, хто знав Софію. Дружина замовила кейтеринг, а отже, там буде достатньо їжі на цілу армію. Тож ходімо, будь ласка.

Раптом щось привернуло увагу Джейн. Це була самотня фігура оддалік. Серед могильних плит стояв якийсь чоловік, дивлячись на них.

— Докторе Антрім, — сказала вона. — Ви знаєте цю людину?

Він повернувся, щоб подивитися у тому напрямку, в якому вона вказувала.

— Ні. А маю?

— Він, здається, дуже зацікавлений нами.

Тепер і Емі обернулася, щоб також подивитися.

— О, знову цей чоловік. Ми трохи потеревенили раніше, за ворітьми. Я подумала, що можу знати його з університету, але тепер не впевнена.

— Що він вам сказав?

— Він спитав, чи приїхала я на похорон.

— Чи питав він конкретно про прощання з Софією?

— Не думаю, тобто не пам’ятаю.

— Перепрошую, — сказала Джейн. — Ми підемо трохи поговоримо з ним.

Вони з Фростом рушили до цього чоловіка, не надто швидко, щоб його не налякати. Але він розвернувся й почав відходити.

— Сер? — гукнула Джейн. — Сер, ми б хотіли з вами поговорити.

Чоловік прискорився мало не до бігу.

— От лайно. Схоже, у нас тут бігун, — сказав Фрост.

Вони припустили за ним, пробігаючи повз могильні плити та мармурових янголів. Краплі дощу вкривали обличчя Джейн і заливали очі, роблячи навколишній пейзаж розмито-зеленим. Вона зморгнула, і її переслідуваний знов з’явився в полі зору. Він тепер уже біг на повну силу, обігнув порослий плющем мавзолей і стрілою кинувся доріжкою поміж дерев.

Відчуваючи пульсування крові в скронях і швидко дихаючи, Джейн побігла за ним, але раптом її черевик ковзнув на вологому листі. Наче ковзаняр, що втратив контроль, вона зірвалася з плити і полетіла вниз, приземлившись на сідниці так важко, що удар відізвався в хребті.

Фрост промчав повз неї, продовжуючи переслідування.

Із ниючим болем у куприку та брудними тепер на дупі штанами Джейн зіп’ялася на ноги і почвалала за напарником. Коли наздогнала, він уже зупинився і гарячково сканував очима дерева. Доріжка попереду них була порожня, заросла обабіч густими кущами. Їхній переслідуваний зник.

Грім прогримів ближче, а вони знову стояли у найгіршому місці, де можна перебувати під час удару блискавки: під деревом.

— Як ми його в біса загубили? — спитала Джейн.