Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

— Влазьте в шорти, Маркусе. І гайда бігати.

— Зараз? Таж надворі ллє як із відра!

— Та годі вже скиглити, плаксію малий. Від дощу ще ніхто не вмер. Якщо вам бракує хоробрості пробігтися під дощем, то і написати книжку не вистарчить сміливості.

— Ще одна ваша порада?

— Авжеж. Причому вона здасться для всіх персонажів, які живуть у вас всередині, — і для чоловіка, і для боксера, і для письменника. Якщо однієї гожої днини ви засумніваєтеся в тому, що робите, то починайте бігати. І бігайте, поки ноги тримають: тоді відчуєте, як у вас прокидається шалена воля до перемоги. Знаєте, Маркусе, я теж ненавидів дощ, аж…

— І що змусило вас полюбити його?

— Не що, а хто.

— І хто?

— Гайда. Бігати! І повертайтесь, аж як упрієте добряче.

— Як я можу навчитися чогось, якщо ви мені ніколи нічого не розповідаєте?

— Ви ставите забагато запитань, Маркусе. Вдало вам побігати.

То був здоровезний чолов’яга не найприємніший на вигляд: афроамериканець, ручиська немов кувалди, під тісним блайзером вимальовувалося міцне, кремезне тіло. Під час першої нашої зустрічі він націлив на мене револьвер. До речі, це вперше мені погрожували зброєю. Він з’явився в моєму житті в середу 18 червня 2008 року, коли я серйозно взявся розслідувати вбивство Ноли Келлерґан і Дебори Купер. Я жив у Гусячій бухті майже дві доби і того ранку подумав, що пора ближче поглянути на яму, що чорніє кроків за двадцять від будинку, адже досі я дивився на неї лише здаля. Піднявши загороджувальну стрічку, я проліз під нею і почав розглядати добре знайому місцевість. Межі Гусячої бухти позначалися пляжем і прибережним гаєм: ні огорожі, ні табличок, що забороняли заходити у приватний маєток, не було. Будь-хто міг сюди ввійти і вийти звідси, тому зустріти людей, які гуляють берегом чи довколишніми перелісками, тут можна було завжди. Яма зяяла простісінько над океаном, на луці поміж терасою й гайком. Я підійшов до неї. Тисячі запитань кишіли у мене в голові, зокрема, скільки ж годин просидів я на цій терасі, у Гаррі в кабінеті, коли поруч під землею лежало тіло цього дівчати. Я зробив декілька знімків і навіть відео на мобільник, намагаючись уявити собі напівзотлілий труп, що його побачили в землі полісмени. Зосередивши всю увагу на місці злочину, я й не помітив