Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уперше приїхав я до Аврори на різдвяні канікули, початком січня 2000 року. Натоді ми з Гаррі були знайомі з півтора року. Пам’ятаю, я привіз пляшку вина для нього і квіти для його дружини. Угледівши величезний букет, Гаррі зачудовано зиркнув на мене і сказав:
— Квіти? Це вже цікаво, Марку. Ви хочете освідчитися мені в коханні?
— Це для вашої дружини.
— Для моєї дружини? Таж я неодружений.
Лише тоді я зрозумів, що під час наших зустрічей ми жодного разу не розмовляли про його особисте життя: пані Гаррі Квеберт не існувало. Родичів Гаррі Квеберта теж. Був тільки сам Квеберт. Самотній. Квеберт, який так знудьгувався, що заприятелював із одним зі своїх студентів. Збагнув я це передовсім через холодильник. Одразу після мого приїзду ми посідали у затишній вітальні, оббитій дерев’яними панелями і обвішаній книжковими полицями, й Гаррі запитав, чи не хочу я чогось випити.
— Може, лимонаду?
— Охоче.
— Он у холодильнику стоїть глечик, то для вас. Налийте собі, та й мені принесіть велику шклянку, дякую.
Я подався до кухні й, відчинивши холодильник, побачив, що він порожній: там стояв тільки той нещасний глечик із лимонадом, ретельно приготованим, з льодом у формі зірочок, цитриновими шкурками і листочками м’яти. Холодильник самотнього чоловіка.
— Гаррі, у вашому холодильнику нічого нема, — сказав я, повернувшись до вітальні.
— Ох, зараз піду в крамницю. Вибачте, я не звик до гостей.
— Ви самі тут мешкаєте?
— Авжеж. З ким мені тут іще мешкати?
— Я про те, чи маєте ви родину?
— Ні.
— Ні дружини, ні дітей?
— Нікого.
— І подруги?
Він сумно всміхнувся.
— І подруги нема. Нікого.
Того першого приїзду до Аврори я усвідомив, що мій образ Гаррі однобокий: його величезний дім на океанському узбережжі був порожнісінький. Гаррі Л. Квеберт, зірка американської літератури, статечний викладач, якого люблять усі студенти, привабливий, харизматичний, елегантний, спортивний, недосяжний, повертаючись додому, в маленьке містечко Нью-Гемпширу, стає просто Гаррі. Скутий, трохи сумний чоловік, який полюбляє тривалі прогулянки берегом, простісінько в себе під хатою, і вважає за свій обов’язок годувати чайок сухим хлібом, який зберігає у бляшанці з написом «На згадку про Рокленд, Мен». І я питав себе, що ж могло статися в житті цього чоловіка, якщо воно так оце закінчується.
Я б не переймався так самотністю Гаррі, якби не чутки, що їх спричинила наша дружба. Помітивши, що у мене особливі стосунки з Гаррі, студенти почали закидати, що ми з ним ґеї. Врешті мені набридли ті натяки, і якогось суботнього ранку я навпрямки запитав у нього:
— Гаррі, чому ви весь час самотній?
Він понурив голову; очі його зблиснули.
— Ви намагаєтеся завести мову про кохання, Маркусе, але кохання — річ складна. Ох і складна. Найдивовижніше і водночас найгірше, що може статися з вами. Колись ви самі це збагнете. Кохання може завдати вам великого болю. Тому не треба боятися падати, а тим паче закохуватися, бо кохання — це чудово, але як усі чудеса, воно сліпить, і у вас болять очі. Ось чому потім часто плачуть.
Відтоді я став регулярно відвідувати Гаррі в Аврорі. Часом приїздив із Берроуза на день, часом залишався ночувати. Гаррі навчав мене, як стати письменником, а я щосили намагався скрасити його самотність. Усі наступні роки, поки тривало моє навчання в університеті, я бачив у Берроузі Гаррі Квеберта, письменника-зірку, і спілкувався в Аврорі з просто Гаррі, самотнім чоловіком.
Улітку 2003 року після чотирирічного навчання в Берроузі я отримав свій диплом з літератури. Після церемонії вручення, де я виголосив обов’язкову промову найліпшого випускника, а мої батьки, приїхавши з Ньюарка, схвильовано впевнилися в тому, що я й далі Неперевершений, ми з Гаррі пройшли кампусом. Гуляли під високими платанами і випадково опинилися біля зали для боксу. Стояла гожа днина, сяяло сонечко. Ми здійснили останнє паломництво до боксерських груш і рингів.
— Отут воно все й розпочалося, — сказав Гаррі. — Що ви тепер робитимете?
— Подамся до Нью-Йорка. Напишу книжку. Стану письменником. Таким, як ви й навчали. Напишу видатний роман.
Він усміхнувся.
— Видатний роман? Зачекайте, Марку, в вас усе життя попереду. Ви часом заїжджатимете сюди?
— Авжеж.
— В Аврорі для вас завжди знайдеться місце.
— Знаю, Гаррі. Дякую.
Він глянув на мене й поклав мені на плечі долоні.
— Цілі роки минули, відколи ми зустрілися. Ви дуже змінилися, стали чоловіком. Мені кортить прочитати ваш перший роман.
Ми довго дивилися один на одного, потім він запитав:
— А як відверто, Маркусе, чому ви хочете писати?
— Їй-богу, не знаю.
— Це не відповідь. Чому ви пишете?
— Бо в мене воно в крові… Бо це перше, про що я думаю, прокидаючись уранці. Більше я нічого не можу сказати. А ви, Гаррі, чому стали письменником?
— Бо це надало сенсу моєму життю. Якщо ви ще не помітили, життя — річ безглузда. Хіба що ви самі постараєтеся вкласти у нього якийсь сенс і щодня кайлуватимете, щоб сягнути цієї мети. Ви талановитий, Маркусе; надайте сенсу вашому життю, і нехай вітер перемоги напинає ваші вітрила. Бути письменником означає бути живим.
— А як не пощастить?
— Пощастить. Нелегко буде, але вам пощастить. Того дня, коли це надасть вашому життю сенсу, ви станете справжнім письменником. А поки що головне — не бійтеся падати.
Роман, що я написав за два наступні роки, підніс мене на вершину. Відразу декілька видавництв запропонували придбати його в мене, а 2005 року я уклав угоду на добрячу суму з престижним нью-йоркським видавництвом «Шмід і Гансон». Його директор, Рой Барнаскі, як далекоглядний гендляр змусив мене укласти ще й загальну угоду на п’ять романів. Восени 2006 року роман побачив світ і здобув величезний успіх. Неперевершений із Фелтона став славетним письменником. У моєму житті стався переворот: мені двадцять вісім, а я вже заможний, відомий і талановитий. Мені й на думку не спадало, що урок Гаррі лише розпочинається.
27. Там, де садили гортензії
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда про справу Гаррі Квеберта», після закриття браузера.