Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

над вогнищем і змогти втекти, а тоді вже не згадувати ніколи в житті її погляду й теплого голосу, єдиного чистого доторку, який я спізнав.

Двері були відчинені, а крізь щілини у стелі струменіло сріблясте світло. Я знайшов її випростаною на підлозі, вона досі тримала книжку в руках, губи були вкриті трутизною паморозі, на білому від снігу обличчі застиг погляд розплющених очей, червона сльоза застигла на щоці, і вітер, що дув крізь розчинене навстіж велике вікно, погребав її в сніговому пороху. Я залишив намисто в неї на грудях і знов вибіг на вулицю, щоб загубитися поміж мурів міських будівель, заховатися в їхньому мовчанні, тікаючи від мого відображення у вітринах через страх зустрітися з якимсь приблудою.

Незабаром, коли змовкли різдвяні дзвони, знов почулися сирени, і рій чорних ангелів розлетівся по шарлатному небу Барселони, вергаючи стовпи бомб, що, здавалося, ніколи не торк­нуться землі.

Люди в сірому

Він ніколи не називав свого імені, а мені ніко­ли й не хотілося запитувати про це. Чекав на мене, як завжди, на тій самій старій лавці парку Ретіро[18], що самотіла поміж оголених зимою та дощем лип. Чорні скельця окулярів були мов заслінки на колодязі його погляду. Він посміхався. Я сів на протилежному краю лавки. Кур’єр простяг мені конверт, і я сховав його, не розкриваючи.

— Не перераховуватимете?

Я похитав головою.

— А варто б. Цього разу розцінка потрійна. А ще добові та подорожні.

— Куди?

— Барселона.

— Я не працюю з Барселоною. Ви ж знаєте. Передайте справу Санабрії.

— Та вже спробували. Але виникли проблеми.

Я дістав конверт із грошима й знов простяг йому.

— Я не беру роботу в Барселоні. Ви це прекрасно знаєте.

— І не хочете поцікавитися, хто клієнт?

З його посмішки сочилася отрута.

— Усе в конверті. Квиток на сьогоднішній нічний потяг лежить на ваше ім’я у касі на вокзалі Аточа. Пан міністр просив переказати вам його якнайщирішу особисту подяку. Він ніколи не забуває послуг.

Кур’єр у чорних окулярах підвівся і, злегка вклонившись, зібрався йти. Почався дощ. Уже три роки ми зустрічалися у цьому закутку парку, завжди на світанку, і ніколи не обмінялися жодним словом поза суворо необхідним. Я дивився, як він натягує рукавички з чорної шкіри. Його долоні розкривалися, немов павуки. Він помітив мій уважний погляд і зупинився.

— Якась проблема?

— Просто цікавість. Що ви кажете друзям, коли вони питають про вашу роботу?

Коли він посміхався, його мертвецьке обличчя зливалося із саваном плаща.

— Прибирання. Кажу, що пов’язаний із послугами прибирання.

Я кивнув.

— А ви? — запитав він. — Що ви кажете?

— У мене немає друзів.

Обривки морозяного туману повзли по склепінню вокзалу Аточа, коли я 9 січня 1942 року рушив порожнім пероном, аби сісти в опівнічний експрес до Барселони. Вдячності пана міністра я був зобов’язаний квитком у перший клас і затишком оздобленого оксамитом купе для мене одного. Навіть у ті бентежні дні останнє, що не втрачалося, була взаємоповага поміж професіоналів.

Потяг м’яко покотився по рейках, дим кільватерною лінією поплив по небу, і невдовзі місто розтануло в мерехтливому світлі й порожнечі безлюддя. Допіру тоді я розкрив конверт і дістав кілька аркушиків, старанно складених, надрукованих у пів інтервалу синім чорнилом. Мене здивувало, що конверт не містив ніяких фото. Я запитав себе, чи не віддали Санабрії єдиний портрет клієнта. Та було достатнім прочитати кілька рядків інформації, аби зрозуміти, що цього разу буде без фото.

Я погасив світло в купе й занурився у без­сонну ніч, аж доки зоря скривавила шарлатом небокрай і вдалині вималювався обрис Монжуїку[19]. Три роки тому я поклявся собі ніколи не повертатися до Барселони. Утік із міста з отруєною душею. Нас оточила хаща химерних фабрик, огорнутих сірчаним туманом, і невдовзі тунель, пропахлий кіптявою і прокляттям, проковтнув потяг. Я розкрив валізку й почав набивати магазин револьвера патронами, які мене навчив використовувати Санабрія в ті роки, коли я був його учнем на вулицях Китайського кварталу. Кулі дев’ятиміліметрового калібру з порожнистим носиком, що розкривався щелепами з розпеченого металу при поцілянні й висвердлював на вильоті рану завбільшки з кулак. Коли я зійшов із потяга й опинився перед металевим собором Французького вокзалу, на мене війнув холодний і вологий вітер. А я забув, що місто ще смердить порохом. Попрямував у бік Лаєтанського шляху, затулений завісою зі снігу й пилу, що висіла у водянистій сутіні світанку. Трамваї прокреслювали стежки по білому покривалу, а люди, сірі й без облич, блукали під миготливими ліхтарями, які оббризкували вули­ці фіолетовим віддихом свого світла. Перейшовши через Палацову площу, я заглибився у мережу завулків, що оточували базиліку Святої Марії Морської. Значна частина руїн після повітряних бомбардувань так і стояла занедбаною. Нутрощі будівель, випотрошених бомбами — порожніх віталень, спалень, туалетів, вид­них тепер усім, — височіли поруч із величезними купами уламків, що правили за прихисток вугіль­ним спекулянтам та обірваним типам із поглядом, завжди утупленим у землю.

Дійшовши до початку вулиці Платерія, я пристав, розглядаючи остов будинку, де виріс. Залишився тільки фасад, обпалений вогнем, та прилеглі мури. Виднілися також шрами від запалювальних бомб, що просвердлили поверхи, жбухнувши вогненний торнадо у прольоти сходів та слухове вікно. Я підійшов до під’їзду й пригадав ім’я першої дівчини, яку поцілував на його порозі одного літнього вечора 1913 року. Її звали Мерче, і жила вона на четвертому поверсі, двері ліворуч, зі сліпою матір’ю, якій я ніколи не подобався. Вона так і не вийшла заміж. Пізніше мені розповіли, що під час одного з бомбардувань бачили, як її викинуло з балкона — роздягнену, охоп­лену полум’ям, у зливі тисяч уламків розпеченого скла. Звук кроків за моєю спиною повернув мене в теперішнє. Я обернувся й побачив постать попелястого кольору, що здалася мені копією кур’єра в темних окулярах. Я вже ледве міг розрізняти таких між собою. Погляд і подих у них відгонили тим самим падлом.

— Документи покажи, — процідив він з переможним виглядом.

Я помітив, як по нас черкнуло кілька поглядів, і змарнілі фігури наддали ходу. Я придивився до агента секретної поліції. Трохи за сорок на вигляд, сімдесят кілограмів ваги й ледь зсутулений. З-під чорного шарфа виднілося кілька сантиметрів горла. Черкнути коротким лезом — і менш як за секунду трахея та яремна вена перетнуті, він, і звуку не видавши, валиться на землю, і крізь його пальці на брудне сніжне покривало під ногами витікає життя. Чоловіки, як оцей, мають сім’ї, а я маю справи. Я натяг на обличчя посмішку й дістав документ із міністерською печаткою. Зухвальство як вітром здуло, і він тремтячими руками повернув мені посвідку.

— Прошу