Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

— Іди собі.

Агент закивав і притьмом зник за першим-таки рогом. Дзвони Святої Марії калатали в мене за спиною, коли я під снігопадом знов рушив до вулиці Фернандо, аби перетворитися на одно­го із сірих перехожих у сірій людській повені, що почала затоплювати вулиці того зимового ранку. Один такий був метрів за двадцять позаду, йшов назирці за мною від Французь­кого вокзалу, певно, переконаний, що я не помітив його присутності. Я відірвався й загубився у тій зручній попелястій анонімності, в якій убивці — професіонали чи просто любителі — йшли, одягнуті бухгалтерами або стажерами, а потім перейшов через бульвар Рамблас до готелю «Схід». Адміністратор одразу мене впізнав і начепив на обличчя посмішку. Крізь прочинені скляні двері ресторану вилущувалися звуки розстроєного піаніно.

— Пан бажає собі номер 406?

— Якщо він вільний.

Я заповнив реєстраційну картку, а адміністратор тим часом підкликав посильного, щоб він узяв мою валізу й супроводив мене до номера.

— Я знаю дорогу, дякую.

Один позирк адміністратора — і посильний позадкував.

— Коли є щось, аби зробити панове перебування в Барселоні приємнішим, тільки натякніть.

— Що зазвичай, — відказав я.

— Так, пане. Будьте певні.

Я вже йшов до ліфта, коли раптом спинився. Адміністратор далі сидів за стійкою зі скам’я­нілою посмішкою.

— Чи зупинився в готелі пан Санабрія?

Він тільки очима кліпнув, та мені й цього було достатньо.

— Від певного часу ми вже не тішимося відвідинами пана Санабрії.

Номер 406 виходив вікнами на бульвар Рамблас, з висоти п’ятого поверху відкривався божественний вид на примару зниклого міста, яка була приречена на спогади про передвоєнні роки. Моя тінь чекала мене внизу, зіщулившись під навісом одного з кіосків. Я опустив жалюзі, зануривши кімнату в сріблясто-сіру напівтемряву, і витягся на ліжку. За стінами повзали звуки міста. Я дістав із валізки револьвер і, з пальцем на спусковому гачку, схрестив руки на грудях та заплющив очі. Поринув у тривожний багнистий сон. За кілька годин чи хвилин мене розбудили чиїсь вологі губи, торкнувшись моїх повік. Гаряче тіло Кандели простяглося на ліжку, її блідаві пальці розстібали одяг, а шкіра білим цукром відсвічувала у відблиску нічних ліхтарів за вікном.

— Стільки часу, — прошепотіла вона, забираючи з рук револьвер і кладучи його на нічний столик. — Якщо хочеш, я можу залишитися на цілу ніч.

— У мене робота.

— Але ж ти знайдеш хвилинку і для твоєї Кандели.

Три роки відсутності не стерли з моїх долонь спогад про тіло Кандели. Нові часи та повернення до вишуканих готелів добре позначилися на ній. Її груди пахтіли дорогими парфумами, а стегна, обтягнуті в оті шовкові панчохи, що вона замовляла собі в Парижі, виказували якусь нову пружність. Кандела віддавалася спокійно й досвідчено, доки я не наситився й не відкинувся набік. Я почув, як вона пройшла до лазнички й відкрила воду. Сів на ліжку й простяг руку по конверт із грошима у валізці. Я потроїв її звичайний тариф і залишив складені вдвоє банкноти на комоді. Потім випростався на ліжку й споглядав, як Кандела підходить до вікна й розчиняє віконниці. Сніжинки, падаючи за вікном, вимальовувалися цятками тіні на її голій шкірі.

— Ти що?

— Мені подобається дивитись на тебе.

— Чому не питаєш, де він?

— А хіба ти скажеш?

Вона підійшла до ліжка й присіла на краю.

— Я не знаю, де він. Я його не бачила. Це правда.

Я тільки кивнув у відповідь. Кандела перевела погляд на гроші на комоді.

— У тебе добре йдуть справи, — промовила тоді.

— Не скаржуся.

Я почав одягатись.

— Уже йдеш?

Я не відповів.

— Тут з лихвою аж за цілу ніч. Якщо хочеш, я чекатиму на тебе.

— Я повернуся пізно, Кандело.

— А я не поспішаю.

Я познайомився з Роберто Санабрією одного вечора 1917 року. Місто розпливалося в тумані й люті серпня. Удосвіта почулися постріли, як майже щоночі. Я спустився на бульвар Борн набрати води у фонтані. Почувши постріли, побіг сховатися у під’їзді будинку на вулиці Монкада. Санабрія лежав у чорній калюжі — липкій плямі, що розтікалася в мене під ногами, на вході до тої вузької щілини між старими будинками, яку де­хто ще називав Мушиною вулицею. У його руках димився револьвер. Я підійшов, і він посміхнувся скривавленими губами.

— Спокійно, хлопче, у мене життів більше, ніж у кішки.

Я допоміг йому підвестися й, підтримуючи його доволі важке тіло, провів до під’їзду на вули­ці Старих Лазень, де нас зустріло бабище траур­ного вигляду з лускатим лицем. Санабрія зазнав два поранення в живіт і втратив стільки крові, що його шкіра набула воскового кольору, але він не переставав усміхатися мені, поки якийсь коновал, що смердів мускатом, промивав йому рани оцтом і спиртом.

— За одне я твій боржник, хлопче, — промовив він, непритомніючи. Санабрія мав пережити ту ніч і ще багато інших, сповнених пороху й заліза. Це були дні, коли барселонські газети рясніли репортажами, що волали про вбивства на вулицях. Синдикати найманих убивць процвітали. Життя й далі коштувало так само мало, як і завжди, але смерть ніколи ще не була такою дешевою. І саме Санабрія, коли я виріс, навчив мене справи.

— Якщо тільки ти не хочеш померти поденником, як твій батько.

Убивати — це необхідність, а ліквідувати — мистецтво, вважав він. Його улюбленими знаряддями були револьвер та ніж із коротким кривим лезом, який використовують матадори на арені на завершення змагання — різкий, точний удар. Санабрія навчив мене, що людині слід стріляти тільки в лице або в груди, по змозі з відстані двох метрів. Він був професіоналом із принципами. Не прибирав жінок чи старих. Як багато інших, убивати навчився на війні в Марокко. Повернувшись до Барселони, розпочав кар’єру в лавах убивць із ФАІ[20], але швидко зрозумів, що Асоціація працедавців платить краще, і ця робота не засмічена гучними заявами. Йому подобалися водевільні вистави та повії, форми дозвілля, які він мені прищеплював із батьківською наполег­ливістю й певною академічністю.

— У світі немає нічого певнішого від добрячої комедії та добрячої повії. Ніколи не зневажай їх і ніколи не почувайся вищим за них.

Саме Санабрія познайомив мене із сімнадцятирічною Канделою, самою спокусою, покликаною працювати в розкішних готелях та кабінетах міської адміністрації.

— Ніколи не закохуйся у те, що не має ціни, — радив Санабрія.

Якось я запитав його, скількох людей він убив.

— Двісті шість, — відповів він. — Але настають сприятливіші часи.