Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

увінчану алебастровими ангелами, і відкрив смарагдові флакони, випустивши на вітер пір’їни пари, що пролилися сльозами над терасами всієї Барселони. Вогняні змії поповзли, в’ючись, до вершечка шпиля, і тоді востаннє промайнув силует адвоката Ескруча, який, обійнявши вогненну наречену, стрибнув у прірву; їхні тіла розлетілися попелом по вітрі, перш ніж устигли розбитися об брущатку. Шпиль обвалився на зорі, немов тьмяний скелет, склавшись удвоє.

А кінець легенди такий, що за якихось кілька днів після падіння шпиля змова мовчання й забуття назавжди стерла ім’я адвоката Ескруча з літопису міста. Поети й люди духовні запевняють, що навіть сьогодні, якщо хтось спрямує очі в небо на Святвечір, то зможе споглядати примарний силует, огорнений полум’ям на тлі опівнічного неба, і побачить адвоката Ескруча, засліпленого сльозами й розкаянням, який випускає вміст першого зі смарагдових флаконів — того, на якому написано його ім’я. Але не бракує й таких, хто стверджує, що того проклятого світанку чимало людей прибігло на руїни шпиля, аби забрати собі димучий уламок, і що й досі чувати, як рештки карети Кандели торохтять по тьмавому Старому Місту, завжди вночі, у пошуках нового кандидата.

Алісія на світанку

Будинок, де я побачив її востаннє, вже не існує. На його місці височить одна з тих споруд, які не охопиш поглядом і які забруковують небо тінями. І все ж, навіть сьогодні, щоразу, як я там проходжу, пригадую ті кляті дні Різдва 1938 року, коли вулиця Рамона Мунтанера була схилом, по якому ковзали трамваї, а по боках стояли пишні будинки-палаци. На тоді я мав заледве тринадцять років і кілька сентімо на тиждень як посильний у невеличкому ломбарді на вулиці Елізабетс. Власник, пан Одон Льйофріу — сто п’ятнадцять кілограмів дріб’язковості й пі­дозр, возсідав посеред цього базару дріб’язку, скаржачись навіть на повітря, яким дихав отой сраний безбатченко, один серед тисяч, яких випльовувала війна, кого він ніколи не називав на ім’я.

— Хлопче, та боже ж, загаси-но цю лампочку, бо не ті часи, щоб тринькати. Підлогу можна мити й при свічці, це тренує сітківку.

Так збігали наші дні — серед непевних новин про наближення до Барселони військ франкістів, чуток про стрілянину й убивства на вулицях Китайського кварталу та попереджувальних сирен під час повітряних бомбардувань. І в один із тих днів грудня 1938 року, коли вулиці були присипані снігом та попелом, я побачив її.

Вона була в білому, і здавалося, що її постать матеріалізувалася з туману, який заповнював вулиці. Вона ввійшла в крамницю й зупинилася на невеликому прямокутничку світла від вітрини, за яким починалася напівтьма приміщення. В руках у неї був згорток із чорного оксамиту, який вона, не кажучи й слова, розгорнула на прилавку. Гірлянда з перлів та сапфірів сяйнула в темряві. Пан Одон озброївся лупою й почав розглядати коштовність. Я спостерігав за сценою через щілину в дверях підсобки.

— Річ непогана, але часи не сприяють витратам, панянко. Я даю вам п’ятдесят дуро[17] і втрачаю на цьому, але сьогодні Святвечір, а людина ж не камінна.

Дівчина знов згорнула оксамитову тканину й попрямувала до дверей, навіть не змигнувши.

— Хлопче! — рикнув пан Одон. — Нумо за нею.

— Це намисто коштує принаймні тисячу дуро, — зауважив я.

— Дві тисячі, — поправив мене пан Одон. — Тож не даймо йому вислизнути від нас. Простеж за нею до самого дому. І дивись, аби ніхто не довбо­нув її і не обчистив. Ця теж повернеться, як і всі.

Слід дівчини вже танув у білій пелені, коли я вискочив на вулицю. Я йшов назирці лабіринтом вузьких вулиць і випотрошених бомбами та нуждою будинків, доки ми не опинилися на площі Песо де ла Паха, де ледве встиг побачити, як вона сіла у трамвай, що вже рушив угору по вули­ці Мунтанера. Я побіг за трамваєм і застрибнув на задню підніжку.

Ми піднімалися вгору по вулиці, рейки чорно прокреслювалися на сніжному полотні, яке простягла хурделиця, а тим часом починало вечоріти, і небо забарвлювалося кров’ю. Коли ми до­їхали до перехрестя з вулицею Травесера де Ґрасія, від холоду мені аж кістки боліли. Я вже був готовий облишити мою місію й наплести чого-­небудь, щоб задовольнити пана Одона, коли побачив, що вона вийшла й попрямувала до під’їзду великого будинку. Я вискочив із трамвая й побіг заховатися за рогом. Дівчина шмигнула за огорожу саду. Я зазирнув крізь пруття й побачив, як вона йде в глиб алеї. Підійшовши до сходів, дівчина затрималась і обернулась. Я хотів утекти, але крижаний вітер уже відбив бажання дія­ти. Дівчина подивилася на мене з легкою посмішкою і простягла в мій бік руку. Я зрозумів, що вона сприйняла мене за жебрака.

— Іди сюди, — сказала вона.

Уже почало смеркатись, коли я пішов за нею крізь темрявий будинок. Лише слабке світіння вихоплювало з пітьми обриси деяких предметів. Книжки на підлозі й потерті штори впереміш із поламаними меблями, подірявленими картинами та темними плямами, розбризканими по стінах, ніби сліди від куль. Ми зайшли у велику залу, де містився цілий мавзолей старих фотографій, що відгонили небуттям. Дівчина опустилася на коліна в кутку біля каміна й розпалила вогонь газетами та рештками поламаного стільця. Я підійшов до вогнища й узяв з її рук чашку з прохолодним вином. Вона уклякла поряд, застигши поглядом на полум’ї. Сказала, що її звати Алісія. Шкіра її була як у сімнадцятирічної дівчини, але зраджував зосереджений бездон­ний погляд людини, в якої вже немає віку, а коли я запитав її, чи це були родинні світлини, вона нічого не сказала у відповідь.

Я спитав себе подумки, скільки часу вона мешкає тут, сама, заховавшись у величезному будинку, вдягнута в білу сукню, що вже розпов­зається по швах, продаючи за безцінь коштовності, аби вижити. Вона залишила згорток із чорного оксамиту на камінній поличці. Щоразу, коли нахилялася роздмухати вогонь, мій погляд несамохіть звертався до пакунка й уявляв намисто всередині. Кількома годинами пізніше ми почули опівнічні дзвони; ми вже сиділи, обійнявшись, біля вогню, мовчки, і я сказав собі, що, мабуть, так могла обіймати мене мати, якби я її пам’ятав. Коли полум’я почало слабшати, я захотів кинути на вугілля якусь книжку, та Алісія вихопила її у мене й почала вголос читати, аж доки нас не зморив сон.

Я пішов перед світанком; вислизнувши з її обіймів, побіг у темряві до огорожі з намистом у руках. Серце шалено калатало в грудях. Перші години того різдвяного дня я провів із двома тисячами дуро перлів і сапфірів у кишені, проклинаючи ті вулиці, повні снігу та люті, проклинаючи тих, хто покинув мене серед полум’я, аж доки мертвотне сонце простромило крізь хмари світлистий спис, і тоді я покрокував назад, до того великого будинку, тягнучи це намисто, що важило вже, немов ціла плита, і душило мене, бажаючи лише знайти її ще сплячу, заснулу назавжди, щоб повернути його на поличку