Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

втрачати опору. Цього разу Джессі не послабила тиск, а посилила. М’язи лівиці випнулися твердими малими арками, що тремтіли від напруження. Вона коротко й гримуче простогнала. Відчуття полиці, що підіймається з кронштейнів, ставало дедалі сильнішим.

І раптом плоска кругла поверхня води в Джералдовій склянці стала похилою площиною, а Джессі почула, як останні кусники льоду ледь чутно цокаються, коли правий бік дошки дійсно піднявся. Сама склянка, однак, не поворухнулась, і Джессі спало на думку дещо жахливе: а що, як вода, котра скочувалася по склянці, просочилася під картон­ну підставку? Що, як вона стала своєрідною пломбою, приклеїла підставку до полиці?

— Ні, цього не може бути. — Слова вирвалися єдиним рвучким шепотом, наче механічна декламація молитви стомленою дитиною. Вона потягла ще сильніше з лівого боку, докладаючи всіх зусиль. В упряжі біжать уже всі до останнього коні, стійло порожнє. — Прошу, тільки б цього не сталося. Прошу.

Джералдів бік полиці продовжував підніматися, його край шалено тремтів. Тюбик рум’ян «Макс Фактор» упав із Джессіної половини й приземлився на підлогу поруч із місцем, де лежала Джералдова голова до того, як приблудив собака й відтягнув його від ліжка. А тепер їй спала на думку нова можливість — насправді, радше навіть імовірність. Якщо вона опустить свій край полиці ще більше, дошка просто зсунеться з кронштейнів, разом зі склянкою й усім іншим, наче сани по засніженому пагорбу. Якщо уявляти собі полицю як гойдалку, можуть виникнути проблеми. Це не гойдалка, у полиці немає центральної осі, до якої вона прикріплена.

— Та сунься вже, блядь! — закричала вона на склянку високим придихним голосом.

Про Джералда Джессі забула, про спрагу забула, про все, окрім склянки, яка тепер нахилилася під настільки гострим кутом, що вода ледь не переливалася через вінця, і Джессі не могла зрозуміти, чому склянка досі просто не перевернулася. Але не перевернулася. Вона просто стояла собі на попередньому місці, ніби прикручена.

— Сунься!

Зненацька склянка посунулася.

Її рух був настільки протилежним до похмурих уявлень, що Джессі була навіть не в змозі зрозуміти, що відбу­вається. Пізніше їй спаде на думку, що ця вигадка з ковзанням склянки натякала на певні не надто приємні ­аспекти її способу мислення: тим чи іншим робом вона була готова до невдачі. А від успіху була шокована, аж роззявилася.

Коротка плавна подорож склянки по полиці в бік правої руки настільки ошелешила її, що Джессі ледь не смикнула лівою сильніше, що майже точно перехилило б небезпечно скошену полицю й відправило склянку на підлогу. А тоді пальці торкнулися скла, і Джессі знову закричала. То був безслівний задоволений викрик жінки, яка щойно ви­грала в лотереї.

Полиця затрусилася, почала зсуватися, тоді спинилася, ніби в неї був власний зародковий розум, що вагався, варто чи не варто це робити.

«Часу мало, дівулю, — попередила Рут. — Хапай ту довбану воду, поки можеш».

Джессі спробувала, проте подушечки пальців лише ковз­нули по мокрій липкій поверхні склянки. Здавалося, хапати немає за що, їй не вистачає поверхні пальців, щоб схопитися за ту трикляту склянку. Вода хлюпнула їй на руку, і тепер вона відчула, що навіть якщо полиця втримається, склянка скоро впаде.

«Уявлення, дівулю. Давнє уявлення, що сумні маленькі Періжечки, як ти, ніколи нічого не роблять правильно».

Це було недалеко від правди — надто точна думка, щоб бути приємною, — але й не пряме влучання цього разу. Склянка вже ледь не перехилялася, так? І Джессі не мала уявлення, що зробити, аби запобігти цьому. Чому природа дала їй такі короткі присадкуваті недопальці? Чому? Якби ж лише вдалося трішки далі посунути й обхопити склянку…

У голову прийшла кошмарна картинка з якоїсь старої реклами по телевізору: усміхнена жінка із зачіскою з п’ят­десятих і в парі блакитних гумових рукавиць на руках. «Такі гнучкі, що навіть десятицентовик піднімете!» — крізь усмішку кричала жінка. «Зле, що в тебе нема пари, Періжечку, чи Господинько, чи хто ти там, йопсель-мопсель! Можливо, тоді ти б дістала ту срану склянку, доки все на тій полиці не полетіло швидкісним ліфтом на підлогу!»

Джессі раптом усвідомила, що усміхнена криклива жінка в гумових «плейтексах» — її мати, і з горла долинув сухий схлип.

«Не здавайся, Джессі! — заволала Рут. — Не можна! Ти близько! Клянуся, ще трохи!»

Вона доклала останніх залишків сил, щоб опустити лівий бік полиці, нерозбірливо молячи про те, щоб та не скотилася, принаймні поки що. «Господи, чи хто там є, прошу, нехай вона не скотиться, не зараз, поки що ні».

Полиця таки зсунулась… але лише трішки. Тоді зупинилася, мабуть, тимчасово зачепившись за скалку чи впершись вигином у деревині. Склянка посунулася трішки ближче до її долоні, і тепер — божевільне божевілля — Джессі здалося, що вона також заговорила, довбана склянка. Заговорила, наче якийсь сивуватий таксист у великому місті, з тих, у яких постійний стояк проти всього світу: «Боже, женщіна, чо ви від мене ше хочете? Шоб я сибі ручку одростила і стала як якіто кувшин блядський?» На напружену долоню Джессі хлюпнула свіжа цівка води. Зараз склянка впаде, цього не уникнути. У голові Джессі вже відчувала, як крижана вода морозцем обдає їй карк.

— Ні!

Джессі ще трохи викрутила праве плече, ще трохи ширше розчепірила пальці, дала склянці ще трішечки просунутися в натужну комірку розкритої долоні. Наручник угризався в тильний бік тієї долоні, відсилаючи болючі спазми аж до ліктя, але Джессі не зважала. М’язи лівиці сіпалися як скажені, і дрож передавався перехиленій нестабільній полиці. На підлогу впав ще один тюбик косметики. Слабко тенькнули останні крихти льоду. Над полицею на стіні Джессі побачила тінь від склянки. Під довгим світлом західного сонця тінь скидалася на силосний елеватор, що перекосився від потужного вітру з прерій.

«Ще трохи… ще зовсім трохи…»

«НЕМА вже як трохи!»

«Треба, щоб було. Мусить бути».

Вона витягла праву руку на такий максимум, що аж заскрипіли сухожилля, і відчула, як склянка на краплиночку посунулася по полиці. Тоді знову зімкнула пальці, благаючи, щоб їх довжини нарешті вистачило, бо тепер уже дійсно нема жодного трохи — Джессі витиснула свої ресурси до повного ліміту. І цього майже не вистачило. Вона ще відчувала мокре скло, що висковзувало. Склянка почала здаватися ледь не живою, наділеною інтелектом істотою з характером брудним, як узбіччя швидкісної магістралі. Метою істоти було фліртувати з Джессі, а тоді ухилятися від неї, доки жінка не втратить здоровий глузд і зляже тут під опівнічними тінями, прикута до ліжка й у мареннях.

«Не відпускай її, Джессі, не смій. НЕ СМІЙ ВІДПУСТИТИ ТУ ЇБУЧУ СКЛЯНКУ…»

І хоча не залишилося вже зовсім-зовсім ніякого трохи, жодного джоуля тиску, жодної чверті дюйма витягну­тості, їй усе одно вдалося в останньому пориві повернути правий зап’ясток ще трохи в бік дошки. І цього разу, коли Джессі охопила склянку пальцями, та не відсунулася.

«Думаю, мабуть, мені вдалося. Не впевнена, але мабуть. Мабуть».

Або вона дійшла до того, що стала видавати бажане за дійсне. Джессі не зважала.