Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

зап’ясток, наскільки можливо, у напрямку, протилежному від тіла, тоді підняла руку. У цій позиції вона була схожа на жінку в рядку єгипетських ієрогліфів. Джессі знову почала обмацувати пальцями полицю в пошуках перешкод на ділянці, куди сподівалася перемістити склянку.

Джессі торкнулася аркуша досить товстого паперу та обмацала його, намагаючись зрозуміти, що це. Перша думка була про аркуш із блокнота, який зазвичай лежав у рейваху на столику з телефоном, але цей був грубший. Погляд наштовхнувся на журнал — чи то «Тайм», чи то «Ньюзвік», який Джералд приніс із собою, — що лежав долілиць біля телефона. Вона пригадала, як він поспішно прогортував один із журналів, знімаючи шкарпетки й розстібаючи сорочку. Папір на полиці — то, мабуть, одна з тих набридливих вкладних карток для передплати, якими зазвичай набиті журнали в кіосках. Джералд часто відкладав ці картки собі, щоб потім користуватися ними як закладками. Це може бути й щось інше, але Джессі вирішила, що це все одно не відіграє жодної ролі для її планів. Картка не настільки тверда, щоб зупинити чи перевернути склянку. Нагорі не було більше нічого, принаймні в зоні доступу її жвавих розчепірених пальців.

— Окей, — промовила Джессі.

Серце почало щосили лупити в грудях. Якийсь садистський піратський передавач у неї в голові спробував транс­лювати зображення того, як склянка валиться з полиці, але Джессі миттю заблокувала цей образ.

— Спокійно. Скорий поспіх — людям посміх. Помалу їдь, а далі заїдеш. Сподіваюся.

Тримаючи праву руку на місці, хоч і вигинати її від себе в тому напрямку не надто вдавалося й боліло як капець, Джессі підняла лівицю («Руку-метальницю попільниці», — подумала вона з суворим проблиском гумору) і стиснула нею полицю досить далеко від останнього кронштейна на своєму боці ліжка.

«Поїхали», — подумала Джессі й почала тягти лівою рукою вниз. Не сталося нічого.

«Мабуть, я тягну надто близько до останнього крон­штейна, тому бракує сили впливу на важіль. Усе через цей довбаний ланцюг. Мені не вистачає довжини, щоб дотягтися до потрібного місця».

Мабуть, правда, але цей здогад не вплинув на те, що Джессі нічого не здатна зробити з полицею, коли ліва рука там, де зараз. Їй доведеться випростати пальці ще трохи далі — якщо вдасться — і сподіватися, що це подіє. Дитяча фізика, проста, але безжальна. Іронія в тому, що вона може впертися в полицю знизу і коли завгодно підняти її. Проте єдина проблемка: тоді склянка нахилиться в інший бік, упаде з Джералдової половини на підлогу. Якщо уважно розглянути ситуацію, можна побачити, що в неї дійсно є певний цікавий бік. Вона наче ролик із «Найкумеднішого домашнього відео Америки», який надіслали з пекла.

Раптом вітер ущух, і звуки з сіней здалися дуже гучними.

— Що, смакуєш ним, мерзотнику? — крикнула Джессі. Біль угризся їй у горло, але вона не припинила — не змог­ла. — Сподіваюся, смакуєш, бо перше, що я зроблю, коли виберуся звідси, — то відстрелю тобі голову!

«Ага, порозказуй, — подумала вона. — Порозказуй-порозказуй, жінко, яка вже навіть не пам’ятає, чи Джералдів старий дробовик — той, що колись належав його татові, — тут чи на горищі дому в Портленді».

І все одно у темному світі за дверима спальні на якусь мить запала приємна тиша. Так, наче собака якомога тверезіше й ретельніше обдумував цю погрозу.

А тоді причмокування й жування продовжилося.

Правий зап’ясток Джессі зловісно тріпнувся, погрожую­чи спазмом, попереджаючи, що їй краще негайно взятися до справи… якщо вона дійсно збирається це робити.

Джессі нахилилася ліворуч й випростала руку, наскільки дозволяв ланцюг. Тоді знову почала тягти полицю вниз. Спочатку нічого не змінилося. Вона потягла сильніше, звузивши очі, ледь не заплющуючи їх, кутики рота поповзли вниз. То був вираз обличчя дитини, що очікує дози гірких ліків. А тоді, перш ніж вона досягла максимуму сили у зболених м’язах рук, Джессі відчула ледь помітну зміну в положенні дошки, зміну в постійній тязі гравітації, настільки дрібну, що вона була радше інтуїтивна, ніж реальна.

«Видаєш бажане за дійсне, Джесс, от і все. Лише це — і більш нічого».

Ні. То був вхідний сигнал від чуттів, сила яких, мабуть, зросла аж до стратосфери від страху, але бажане за дійсне вона не видає.

Джессі відпустила полицю й кілька секунд просто лежала, повільно й глибоко дихаючи та даючи м’язам можливість відновитися. Вона не хотіла, щоб їх зсудомило в критичний момент. У неї вдосталь проблем і без цього, дякую. Відчувши, що готова настільки, наскільки можна бути готовою, Джессі лівим кулаком обхопила стовпчик ліжка й потерлася об нього, доки піт на долоні висох і дерево заскрипіло. Тоді витягнула руку й знову вхопилася за полицю. Час настав.

«Але мушу бути обережною. Полиця піднялася, тут сумнівів немає, і вона підніметься ще вище, але щоб посунути ту склянку, доведеться залучити всі сили… якщо це взагалі вдасться тобто. А коли людина залучає сили на максимум, контроль стає нестійким».

Це правда, але заковика не в цьому. Заковика в тому, що вона не відчуває точку рівноваги полиці. Зовсім не відчуває.

Джессі пригадала, як каталася на гойдалці з сестрою Медді на гральному майданчику за фалмутською школою (одного літа вони рано повернулися з озера, і Джессі здавалося, що вона цілий серпень піднімалася й опускалася на тих гойдалках-балансирах з облущеною фарбою, а Медді правила їй за партнерку) і як їм вдавалося ідеально балансувати, коли того хотілося. Для цього було достатньо, щоб Медді, яка важила трохи більше, посунулася на відстань однієї дупи до центру. Довгі гарячі дні практики, співи «скакалкових» примовок одна одній у процесі допомогли їм віднайти точки рівноваги кожної гойдалки з ледь не науковою точністю. Ті кілька вигнутих зелених дошок, вистроєних рядком на розпеченому асфальті, здавалися їм мало не живими істотами. Зараз же вона не відчувала в себе під пальцями жодної живості. Доведеться просто докласти всіх сил і сподіватися, що цього вистачить.

«І як би Біблія це не заперечувала, не дай лівій руці забути, що має робити права. Хай лівиця шпурнула попільничку, але правиця мусить просто впіймати склянку. Є лише кількадюймовий відтинок полиці, на якому в тебе буде можливість це зробити. Якщо склянка пролетить цю зону, уже буде байдуже, перевернеться вона чи ні: вона опиниться за межами досяжності, як і зараз».

Джессі не думала, що здатна забути, що робить права рука, — надто вже сильно вона боліла. Але чи вдасться правиці зробити те, що потрібно, — зовсім інше питання. Джессі почала сильніше тягти лівою рукою полицю вниз, настільки рівномірно й поступово, наскільки могла. У кутик ока скотилася пекуча крапля поту, і вона прокліпалася. Десь знову загрюкали задні двері, але вони приєдналися до телефона в іншому всесвіті. Тут і зараз були тільки склянка, полиця й Джессі. Частково вона очікувала, що полиця підніметься різко й одразу, наче брутальний джек-стрибунець, катапультуючи весь уміст на стіни й підлогу, тож Джессі спробувала приготуватися до ймовірного розчарування.

«Турбуватимешся про це, якщо так станеться, дівулю. А поки не втрачай зосередження. Здається, щось відбувається».

Відбувалося. Вона знову відчула ту ледь помітну зміну — відчуття, коли з Джералдового боку полиця починає