Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

Може, так, а може, інак, і всі ці «може» більше не важать, і в цьому крилося справжнє полегшення. Певним було одне: вона більше не здатна втримувати полицю. Нахилила вона її дюймів на три-чотири, максимум п’ять, але відчувалося це так, наче підняла за ріг увесь будинок. Оце — точно.

Джессі подумала: «Усе криється в перспективі… та голосах, які описують тобі світ, як мені здається. Вони мають значення. Голоси у тебе в голові».

Нерозбірливо молячись, щоб склянка залишилася в до­лоні, коли відірветься від полиці, Джессі відпустила дошку лівою рукою. Полиця гупнулася на кронштейни й трішечки перекосилася, лише на один-два дюйми вліво. Склянка залишилася в руці, тож тепер Джессі змог­ла роздивитися підставку. Та прилипла до дна, ніби ле­тюча тарілка.

«Боже, Господи, тільки б я її зараз не впустила. Тільки б не…»

Ліву руку вхопив корч, від чого Джессі смикнулася до узголів’я. Обличчя також пересмикнулося, стислося всередину, так, що губи перетворилися на суцільний білий шрам, а очі — на стражденні розрізи.

«Зачекай, воно мине… мине…»

Так, звісно, мине. За життя Джессі пережила вдосталь м’язових спазмів, щоб це розуміти, але все одно, о Господи, як же боліло. Вона знала, що якби могла торкнутися біцепса лівої руки правою, то шкіра на ньому була б на дотик така, наче її натягли на цілу купу дрібних гладеньких камінців, а тоді знову зшили майстерною невидимою ниткою. Відчувалося зовсім не як коняка Чарлі. То було трупне, блядь, задубіння.

«Ні, Джессі, це таки проста коняка Чарлі. Як та, що вже траплялася в тебе раніше. Почекай, нехай перейде, і все. Почекай і, заради Ісуса, не впусти ту склянку».

Вона чекала, і після однієї-двох вічностей м’язи в руці почали розслаблятись, а біль — вщухати. Джессі довго й хрипко зітхнула з полегшенням, тоді приготувалася попити свою винагороду. «Попити, так, — відзначила Господинька, — але я думаю, ти винна собі не просто хороший прохолодний напій, дорогенька. Насолоджуйся своєю винагородою… але насолоджуйся з гідністю. Ніяких бичачих ковтків!»

«А ти, Господинько, не міняєшся», — подумала Джессі, проте коли піднесла склянку, зробила це з величним спокоєм гості на придворній вечері, ігноруючи лужну сухість на піднебінні та гірку пульсацію спраги в горлі. Бо можна скільки завгодно критикувати Господиньку — іноді вона аж напрошується, — але поводитися в цих умовах із певною гідністю (особливо в цих умовах) — не така вже й погана ідея. Джессі погарувала над тим, щоб отримати воду. Чому б просто без поспіху не віддати собі належне, посмакувавши нею? Перший прохолодний ковток, що ковзне по губах і прокотиться по гарячому килиму язика, на смак буде як перемога… і після серії нещасть, яку вона щойно пережила, це дійсно буде смак, яким варто насолоджуватися.

Джессі потягла склянку до рота, зосередившись на вологій солодкавості попереду, на рясній зливі. Смакові сосочки здригалися від очікування, пальці на ногах скрутились, і вона відчувала, як під нижньощелепним кутом люто бурхає пульс. Джессі відзначила, як затверділи сос­ки, — так трапляється тоді, коли вона збуджена. «Таємниці жіночої сексуальності, про які ти, Джералде, навіть не мріяв, — подумала вона. — Приковуєш мене до ліжка, і нічого. Але якщо покажеш мені склянку води, я стану шаленою німфоманкою».

Від цієї думки Джессі всміхнулась, а коли склянка різко зупинилась аж за фут від обличчя, розливаючи воду їй на голе стегно, від чого те спалахнуло сиротами, усмішка спершу й не зникала. За ті кілька секунд Джессі не відчула нічого, окрім тупого ошелешення і

(?ге?)

нерозуміння. Що не так? Що може бути не так?

«Ти знаєш що», — сказав один із голосів НЛО. Він гово­рив зі спокійною певністю, яка Джессі здалася страшною. Так, мабуть, вона дійсно знає, десь усередині, але не хоче, щоб те знання ступило на світляну пляму, якою є свідомий розум. Певні істини занадто жорстокі, щоб визнавати їх. Занадто несправедливі.

І хоч як прикро, але певні істини є також самоочевидними. Джессі дивилась на склянку, і червоні запухлі очі почали наливатися нажаханим усвідомленням. Ланцюг — ось причина, чому вона ще не п’є. Закороткий, блядь, ланцюг наручників. Цей факт був настільки очевидний, що вона зовсім його упустила.

Джессі раптом пригадала вечір, коли Джорджа Буша обрали президентом. Її з Джералдом запросили на розкішну вечірку з цієї нагоди в ресторані на даху готелю «Сонеста». Почесним гостем був сенатор Вільям Коен, а також очікувалося, що перед північчю через телемережу закритим каналом потелефонує новообраний президент, сам Самотній Джордж. Задля такої оказії Джералд орендував імлистого кольору лімузин, і о сьомій, точно за домовленістю, автомобіль заїхав на їхню під’їзну доріжку, проте через десять хвилин Джессі так і сиділа на ліжку у своїй найкращій чорній сукні, порпалася в коробочці з коштовностями й кляла весь світ, шукаючи особливу пару золотих сережок. Джералд раз по раз нетерпляче застромлював голову в кімнату, щоб побачити, що ж її затримує, слухав пояснення з тим своїм виразом, мовляв, «от чому ви, баби, вічно такі дурні», який вона просто ненавиділа, а тоді сказав, що не впевнений, але, здається, ті сережки зараз у неї у вухах. Так і було. Від цього Джессі почувалася жалюгідною й дурною, ідеальним виправданням його зверхнього виразу. Також від цього їй захотілося кинутися на Джералда й повибивати його чудові корон­ки сексуальним, але феноменально незручним взуттям на високих підборах, що саме було на ній. Але те, що вона відчувала тоді, — казочки порівняно з тим, що відчувала зараз, і якщо комусь і варто повибивати зуби, то це їй.

Джессі потяглася головою вперед наскільки могла, відквашуючи губи, ніби героїня заяложеного чорно-білого кіно. Вона настільки наблизилася до склянки, що могла розгледіти дрібненькі грона бульбашок навколо останніх шматочків льоду, настільки, що відчувала запах мінералів джерельної води (або то їй здавалося), але не настільки, щоб мати змогу попити. Коли Джессі досягла точки, далі якої вона просто не могла більше витягуватися, відквашені губи качечкою все одно залишалися за добрих чотири дюйми від склянки. Вона була настільки близько, але, як любив примовляти Джералд (і також її батько, тепер згадалося), хоч близько, та слизько.

— Я в це не вірю, — почула вона власний нововідкритий голос, настояний на скотчі й «Марльборо». — Просто не вірю.

Раптом усередині неї прокинувся гнів і голосом Рут Нірі закричав, щоб Джессі шпурнула склянку через усю кімнату. Якщо вона не може з неї пити, грубо проголосив голос Рут, то хоч покарає. Якщо не може втамувати свою спрагу вмістом склянки, то може принаймні вдовольнити розум звуком розколу її на тисячі дрібних скалок від зіткнення зі стіною.

Хватка на склянці посилилася, а напнутий сталевий ланцюг, коли вона занесла руку назад, щоб саме це і вчинити, обвис до млявої дуги. Нечесно! Це просто настільки нечесно!

Її зупинив м’який непевний голос Господиньки Бер­лінґейм:

«Думаю, якийсь варіант та знайдеться, Джессі. Поки що не здавайся — може, ще знайдеться якийсь спосіб».

Рут на це не відповіла словами, але в її вищирі невіри важко було помилитися. Той був важкий, як залізо, і гіркий, ніби цівка лимонного соку. Рут усе одно хотіла,