Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Воно у твоїй крові, виправить це лиш смерть, – після цих слів ноги підкосились, наче мені й брату вирок підписали.

Та ні, зі мною все нормально, шерсть не лізе, а от брат явно не в порядку.

– Але, чому? – прошепотіла, тримаючись за стінку, умовляючи себе подумки, що бабка просто бреше.

– Ти знала дідуся свого, по батьківській лінії? – стара наче посміювалась, спостерігаючи за мною. – Він і був вовком, все це в вашій крові.

– Дідусь? До чого тут мій дід? Він давно помер, – віриться в цю історію насилу, та я й майже не пам'ятаю його. – А мій батько? Він що по вашому теж такий?!

Обурення змішалось зі страхом і відразою. Не вірю цій старій, ні слову не вірю. Про маму вона теж брехала, й зараз бреше.

– Ні, дитинко, все не так. Не всім передається це прокляття з кров'ю. Зазвичай воно проявляється у підлітковому віці. Дивно, що твій брат так пізно перейшов, йому ж уже дев'ятнадцять, так? – усміхнулася бабця і теж встала, напевно, знову хоче вдарити мене по лобі, тож я кивнула у відповідь, відступаючи.

– Так, – голос трохи хрипів, від мене наче очікували пояснень, яких я не знала.

– Твій батько знав історію твого дідуся, тож одразу зрозумів, що з твоїм братом і привіз його до мене.

– Тому вони не турбувалися? – здогадалася я про причину дивної поведінки батьків. – Але ви тут до чого? Чому саме до вас? Хто ви у біса така?

– Не перебивай мене, скільки тобі говорити! – отримала ще один удар по лобі, треба було ухилитися. – Багато знатимеш, скоро постарієш.

Яке постарію? З такими неймовірними історіями, я скоріше збожеволію, як моя мама. Ні, щоб нормальну відповідь придумати, так дурниці якісь говорить. Божевільна бабця!

– Коли Іван повернеться від цих перевертнів? Це ж не назавжди, я так розумію? Він не може залишитись з ними!

– Ой, дитино. Батькам твоїм я сказала, що він через місяць приїде, коли навчиться себе контролювати, але...

Не подобається мені це «але», відчуття таке, наче я брата бачила в останнє. Вона ще й знову моторошно замерла, дивлячись в одну точку.

– Що "але"? Коли він повернеться? І де він зараз? – легенько торкнулася плеча бабки, вона така холодна, наче не жива. – Що мені робити?

– Нема чого тобі це знати, безпечніше так. За місяць брат твій повернеться, – бабця пішла до дверей своєї кімнати, бормочучи зовсім як моя рідна. – Їдь додому.

– Стійте, скажіть мені, де він, – зупинила її, ледь не на колінах благаючи.

– Дитинко моя, але навіщо тобі це? – зітхнула стара поблажливо. – Доля у будь-якому випадку тебе наздожене.

– Я хочу знати! Мені так спокійніше буде. Будь ласка, прошу вас! – я упала перед нею на коліна, схопила за старі й холодні руки. На очах появилися сльози. Ще з дитинства я була ще тією плаксою й легко могла викликати в себе сльози, нарешті  мені ця здібність знадобиться.

– Є таке місто, далеко в горах, Біле Ікло. Там вони й живуть. Але ти не лізь туди! - вона схопила мою руку, заставляючи піднятись й подивилася в очі, наче побачила все моє нутро. – Вони небезпечні й жорстокі створіння. Тобі краще триматися від них якомога далі. Варто їм відчути здобич, її страх, ніщо не зможе перешкодити домогтися бажаного. А ти для них бажана, не сумнівайся.

***

Її останні слова запали в душу, я думала про них постійно і не могла знайти собі місця. Що вона мала на увазі? Що означає це «бажана»? Уже два тижні я наче в коконі страху. Чим би я не займалася: дивилася серіал про перевертнів, їла, чи шукала роботу все це здавалось чимось незначним, безглуздою спробою змиритись з реальністю, де твій старший брат страшна казкова тварюка. Все навколо мене таке незначним порівняно з цим. Якщо подумати, то моє життя може здатися незначним на фоні інших. Ми з братом з самого дитинства завжди були поруч, тільки в підлітковому віці я почала сепаруватись від нього, але явно не настільки, щоб його зникнення ніяк не зачепило мене. Ми ще ніколи не були так довго окремо, так що мені тяжко було справитись з неочікуваною пустотою в серці від його відсутності. Про те, що я хвилювалась за нього можна й не говорити: хоч хтось з нашої дивної сімейки повинен це робити. Як можливо просто чекати? Мої батьки зовсім збожеволіли, або їм наплювати на Івана. Їх син не з'являється вдома вже два тижні, а вони абсолютно спокійні, можна сказати навіть байдужі.

Гаразд батько, він постійно у відрядженнях, злиться від питань й трубку бере рідко, але мати! Її заклопотаність збільшилася, весь стіл заставлений тарілками з їжею, яку неможливо їсти. Вона годинами дивиться у вікно, махаючи головою, бормочучи якісь дурниці. Але щойно я намагаюся заговорити про брата, вона каже фразу «все буде добре» і втікає від мене. Мама все так же говорить про брата, переживає за те, як він там і плаче, тихо, щоб я не бачила. Мені давно вже не болять мої сльози, але її топчуть душу, особливо тим, що я не знаю чим її заспокоїти. Після сліз вона закривається в собі, буває закриває двері на всі замки, завішує штори й забороняє включати світло, наче боїться когось. На всі мої питання несе якусь нісенітницю про якихось «них», що спостерігають за нею. Їх звичайно не існує, просто через переживання за брата в неї сталось загострення хвороби. Потрібно купити ліки у психіатра, зазвичай це робив тато, але батько за два тижні так до нас не приїжджав. Один раз приходила Емма, та я її послала, навіть не відкривши двері. Максимум, що я змогла з батька витягнути, це те, що брат дзвонив йому на тижні. Принаймні, це означає, що мій брат не бігає десь у лісі голим і волохатим. Мені хотілось вірити батькові казки про його швидке повернення, але на всі мої питання він тільки злився, а у мами питати не було сенсу. По суті я лишилась на одинці зі своїми переживаннями й страхами, які ніхто не спішив розвінчувати.