Іван Іванович Білик - Яр

мерли від голоду, мерли тихо й покірно, часом цілими селами, бо людина завжди лишається людиною, навіть у таких випадках. Тихо «поснули» мої дід з бабою, спершу баба, а він через днів п'ять після неї. Дід видибував зранку на вгород, сідав під сусідською межею, спирався на струхлявілий пліт і куняв там до самого вечора. Смерком притягав ноги до хати, сідав край полу, годі обережно перехилявся на один бік і так вилежував до самого ранку. Моя мати підходила й торкала свекра за пухлу, набряклу водою ногу:

— Ви спите?..

Вона боялася сказати: «Ви живі?», бо сказане слово мало в ті часи магічну силу. Мати вже спитала була свекруху: «Чи ви не вмерли тутечки, що зрання не ворушитесь?» Баба блимнула, заворушилась, та то був її останній рух. Удруге моя мати вже остерігалася називати конкретні дії. Цю мудрість вона запозичила з Біблії. У тій книзі, яка увібрала в себе мудрість ще стародавніх шумерів, сказано, що кожне проголошене слово матеріалізується: сказав Бог, хай буде світло, і виникло світло.

А братики мої Колько та Ванько помирали довго й з муками. Якщо дід і баба змогли по-філософському сприйняти майбутню смерть, що видавалася їм чимось невід'ємним від життя, його логічним завершенням, то молоді організми Ванька й Колька волали про несправедливість. Братики вдень і вночі просили їсти, мати варила їм юшку із жаливи та крону, вони з'їдали це й за хвилину знову починали канючити, бо шлунки вмить викидали невластиву для людини їжу. А мати никала двором і тихо вила, мов собака, у якої позабирали й потопили цуценят. За тиждень до смерти Колька й Ванька нарешті забрали до «приюту», де дітям давали потроху затірки з висівок, але це вже не допомогло. Коли батько й мати принесли їх на руках додому, вони вже тільки зрідка попискували, бо в них боліли шлуночки й був кривавий пронос. Обидва померли над ранок майже разом. Я цілу ніч не спав і весь час думав, що все це мені сниться, мовляв, ось прокинуся, як зійде сонце, а Колько й Ванько сидять на полу й потихеньку канючать: «Момко, дойте їсти...» Але дива не сталося.

Ми просиділи в теплій затишній печері п'ять діб, але так і не діждалися ясної зоряної ночі. На шосту добу вранці вирушили далі навколо таємної гори й буквально через три переходи, надвечір четвертого дня побачили ще один підковоподібний вигин гори. Хоч витоків третьої річки ми не побачили, але навіть обережний Яким Литовченко щасливо всміхнувся:

— Це та сойка Три Підкови, хоч ти мені що кажи!

Ночувати нам довелося просто неба, але тут росло багато полярної верби та сосонки жерена, ми підмостили собі товстий шар лайок і, підтримуючи багаття, полягавши спинами до вогню, перетривали ніч і досвіток. А вранці зійшло сонце. Ми не бачили світила вже кілька місяців і страшенно пораділи. У серці моєму з'явилася впевненість, що подолаємо й решту випробувань, якщо зуміли перетривати таку страшну й голодну полярну зиму. Коли сонце підбилося вище, ми побачили звивисту смугу блискучої криги. То була омріяна нами річка Нілгиси, що мала вивести нас на південь, до Охотського моря.

Розділ тридцятий

Мені важко про це згадувати, але все це правда, тож мушу писати...

Того вечора я подалася просто до Галабурд. Грицька я знала давно, він перед війною часто бував у нашій хаті, Антін товаришував із ним. Заходив Грицько й під час окупації, хоча й рідше. Я не знала, що трапилося з їхньою дружбою, бо навіть гадки не мала про те, що він, як і мій брат, підпільник і цього вимагають суворі закони конспірації.

Галабурди мешкали на протилежному від нас кутку, за Туманчиками, і я ледве доплентала туди. Хитаючись із боку на бік, переступила через перелаз і побачила Грицька на стежці. Було темно, проте його дебелу статуру я впізнала враз. Грицьків батько проти нього здавався худеньким підлітком. Грицько мене теж упізнав і зітхнув із полегшею:

— А, це ти...

Часи були небезпечні, до кожного доводилося придивлятись, аби не вскочити в халепу.

Він знову спитав:

— Ти до матері? Їх нема, пішли до тітки.

— Грицько, — відсапалася я, — йди на дві слові. Я не до їх, а до тебе.

Він насторожено став:

— Чого це... до мене?

— Ходьом у хату, тоді.

— Кажи тут, надворі.

Я озирнулася навсібіч. Галабурдине дворище так заросло бузком та всякою дичкою, що я опинилася мов у тунелі. Та мені важко було стояти на ногах, і Грицько знехотя почовгав ближче до хати. Ми сіли на причілковій призьбі, і він спитав утретє:

— Хто тобі сказав, шо я дома?

— Ніхто. Чого ти питаєш?

— Міні треба було йти сьогодні в ніч...

Я про це не думала. Була неділя, двадцять шосте вересня, я добре запам'ятала той вечір, бо за три дні, двадцять дев'ятого, наші визволили Кремінськ, і в Ярі про те всі знали.

— Нема Антона, — проказав Грицько і співчутливо зітхнув.

Я закинула:

— Ти не прийшов і поховать його.

Він знову зітхнув, і відповів повагавшись:

— Не можна було, чуєш...

— Знаю, — погодилася я.

Грицько рвучко, наскільки дозволяла його дебела статура, схопився з призьби:

— Шо ти знаєш?

— Знаю, шо не можна було. Тепер уже знаю.

— Чого «тепер»?

— Максим сказав.

— Який... Максим? Твій поліцай?