Іван Іванович Білик - Яр

class="book">Грицько потроху відступав од мене, задкуючи на палісадник. Я сказала:

— Не бійся, він тобі нічого не зробе. Антін про його нічого не казав?

— Про кого «його»?

— Ти знаєш, про кого.

Грицько, не підходячи, нахилився до мене й просичав:

— Пригрів Антін собі зарізяку в хаті, а я йому казав: прожени! Так не послухав же! Не послухав.

— Брешуть усе про його.

— Про кого «його»?

Я майже заскіглила:

— Шо міні тетерки робить?

Грицько сердито махнув рукою кудись на схід:

— Їдь із своїм поліцаюрою туди-го!

— Я насилу ходю, — не знаю нащо взялася я за живіт. — Через місяць у мене дитина знайдеться.

— Собачі! — кинув Грицько. — Було б думать давніше.

— Брешуть усе про його.

— Шо «брешуть»? Шо брата твого вбив? Еге?!

— Брешуть, — уперто повторила я й знову мимовільно взялася за живіт, хоча кожен такий порух доводив Грицька до шалу.

— «Брешуть»!

Я сказала:

— Він помагав вам.

Грицько сказав кислим голосом:

— Хто? Кому?

— Максим помагав вам. Я знаю.

— Він підловлював Антона, щоб його вбить!

— Ніт не підловлював. Хто вам оті розписанія давав?

— Які розписанія?

— Германських поїздів.

— Самі брали.

— Де самі брали?

— Де! На станції. Шо ми, не там робимо?

— Їх вам давав Максим. Вони тайні. Поможіть же тетерки і йому.

Грицько майже крикнув:

— Кому? Змєннікові родіни? Собаці — собача смерть!

— Брешуть усе. То не він. Вони були вкупі. Хіба я не чула, як Антін підговоряв Максима вступить у поліцію?

Грицько стояв, обличчя його мені вже не було видно, тільки на чималому череві в нього біліла косоворотка, розстебнута до останнього ґудзика, бо, не зважаючи на кінець вересня, ночі були паркі, мов серед літа.

Тихенько рипнула хвіртка, і Грицько сховався за причілок. Тоді почулося двократне підкахикування: «Г-км!... Г-км!...» Так підкахикував у нашому Ярі тільки Мехводій, що працював з Антоном на станції. Грицько виступив з тіні й пішов назустріч прибульцеві. Я сподівалася, що він приведе Мехводія сюди, але хвилини спливали й спливали.

Я сперлася руками об призьбу й підвелася, аж тут у пітьмі знову сяйнула Грицькова косоворотка. Я спитала:

— Ну, шо?

Грицько перепитав:

— Шо — «шо»?

Я повторила:

— Шо сказав Мехводій? Не ховайтеся, хіба я його не впізнала?

Грицько радився з Мехводієм, я була певна, і сподівалася, що він тепер скаже мені щось утішне. Та Грицько майже крикнув:

— Каже, твій поліцаюра — собака! Бреше він тобі все, не вір брехунові. Антін брав розписаніє в отого гестаповця. Підпував і брав.

— Хто це тобі... — Я розгубилася.

— Хто, хто... Антін сам казав Мехводієві, коли хоч.

Я була приголомшена, сиділа на призьбі, мов чужа, і тільки хиталася вперед і назад. Мене починало нудити, заболіло в животі, і всі інші болі та страждання немов одсунулися кудись убік і здрібніли. Я спраглими вустами прошепотіла:

— Через місяць дитинка знайдеться...

— Воно й буде, як цуценя вбільшки, — закинув Грицько. — В тебе й пуза того кіт наплакав.

Це була правда. Німець, який обстежував мене з наказу комендатури, написав, що я народжу в жовтні, але він помилився на цілих два місяці. Та я тоді ще не знала цього й уперто повторювала, щоб розжалобити Грицька й того другого, Мехводія, який сидів десь у вишняку й слухав нашу розмову. Я була певна, що він нікуди не пішов.

— Антін сам оддав мене заміж за його. Я питаю «пустиш?», а він каже: «пустю».

Цього вже, мабуть, і зовсім не слід було казати, та в голові в мене творилося казна-що, і я не давала собі звіту, що плету. Грицько стояв, чужий і далекий, і вороже сопів, одвернувшись од мене.

Тоді мені стало гіршати. Перед очима пожовкло, згодом почервоніло. Грицькова біла косоворотка, на яку я дивилася, почала нахилятися, нахилятися, дерева теж перекинулись, і я втратила свідомість.

Прочнулася від прикрого цокотання й не зразу збагнула, що то мої зуби цокають по вінцях залізного кухля. Грицько лив мені в рот, і вода бігла підборіддям і заливала душу. Я випнулася на руках і сіла. Ліва щелепа тупо ниділа, певно, надаючи, я вдарилась об край призьби чи об землю.

Я звелася й обережно сіла, спершись до біленої глеєм стіни. По хвилині спробувала й устати, та ноги тремтіли й підгиналися.

— Ше вродиш отуто, — почула я Грицьків голос, але в ньому вже не було злости. Я сиділа, він же знову мовчки дивився на мене. Я знала, що Грицько більше нічого не скаже, і, трохи проклигавшись, устала й пішла стежкою до хвіртки.

Грицько сопів за мною, певно, йому завдала клопоту моя непритомність. Біля хвіртки він сказав:

— Хай їде. Хай сам їде, чуєш? А дитина вродиться — якось та буде. Її ж дядько погиб за родіну, так шо... Хай родиться. Вигодуємо.