Іван Іванович Білик - Яр

Десять разів спочиваючи, я поплентала темними вулицями додому, йшла й перечіпалася, міцно зціпивши зуби, щоб не стогнати. І коли нарешті притяглася й сіла на лавці під своїми вікнами, неспроможна й до хати зайти, слуху мого торкнулася щемка мелодія. Хтось крізь сльози співав «Чаєчки», я спершу не могла второпати, звідки лине та пісня, і тільки потім зрозуміла, що співає Паша. Я не пам'ятаю, щоб невістка співала, відколи прийшла в наш дім, хоча мені й казали старші, ніби вона була найкращою співухою в усьому Ярі.

Мабуть, Паша плакала, і мені стало так шкода й себе, і її, і Максима, й Антона, і того невідомого, що мав з'явитися на світ у таку лиху годину. Я прихилилася головою до підвіконня й гірко заплакала. І навіть не зчулася, як пісня увірвалася і коло мене виросла Паша. Невістка лише поправила збиту на голові свою чорну хустину й мовчки пішла назад до хати.

Відколи Яром пронеслася чутка, що брата мого вбив мій чоловік, Паша майже не балакала до мене.

Мені стало ще прикріше, і я зайшлася вголос, а довкруж не було жодної людини, яка хоч би поспівчувала.

Я пішла до свекрів, щойно на світ зазорило; плеснула собі в вічі дві пригорщі води й побігла. Учорашньої слабкости не було, вона відлетіла разом із міцним сном, бо я, не зважаючи ні на що, спала, мов після маку. Я привіталася зі старими й поспитала про Максима.

— Хто, дерехтор? — навіщось перепитав свекор і відповів: — Груші трусе.

Максим і справді сидів під тією самою грушею, де я лишила його звечора, мовби тут і ночував. Умостившись біля нього навколішки, я сказала:

— Давай кудись поїдемо.

Максим скосував на мене:

— Куди?

— Куди очі світять.

Я не думала про це раніше, воно мимохіть вихопилося мені з вуст, і я подумала: і справді, куди?

— З німцями? — болісно всміхаючись, обізвався Максим.

— Нє-е... Поїдемо, де нас не знають і ми нікого не знаємо...

Тоді я ще й не гадала, що таких шляхів у світі немає, а Максим сказав:

— Од себе не втечеш.

І я знову заперечила:

— Чого ж од себе? А тоді вп'ять вернемося. Може, дасть Бог, дядько Йовхим живий буде та прийде. Він усе скаже.

— Нічого він не скаже.

— Він же з Антоном... Я сама носила дядькові Йовхимові мамалигу, ти ше лаявся... Бо...

Я на мить завагалась, хоч і давно вже мала намір сказати це Максимові. Тоді-таки сказала:

— Бо... всі балакають, шо Антона... ти вбив.

Мені забракло повітря, і я, не наважуючись одітхнути, чекала, що скаже Максим, але він мовчав, тупо дивлячись на груддя поперед себе.

— Він же знає й скаже... ге ж?

І те, що я почула нарешті від Максима, було справжньою бомбою. Він тихо проказав:

— Антона вбив я. Дядько Йовхим це бачив.

Я сиділа, роззявивши рота, мені підперло груди й у скронях аж гупало. І Максимові слова долинали тепер немовби не до моїх вух, а бриніли десь поряд, осторонь.

— Я давно хотів... сказати тобі це.. Як воно вийшло й усе... Я не його хотів... А так... вийшло... Дядько Йовхим...

Я дивилася на нього перелякано, і коли Максим простяг руку й торкнувся моєї кофтини, я заверещала:

— Не займай мене!... Не займай!... Не займай!...

Попри своє важке черево, я схопилася на ноги, мов ужалена, і дременула, підламуючи молоді кущики дряпучого аґрусу. Двері до хати були відчинені, почувши мій вереск, ізвідти вискочили свекри. Старий перегородив мені дорогу й щось попитався, та я несамовито вдарила його по калічкуватій руці й майнула до хвіртки. Мені здавалося, що настав кінець усьому, кінець світові, і я чекала, коли нарешті погасне сонце й роззявиться пащека землі, щоб навіки мене поглинути. Певно, люди виходили з хатів і дивилися, куди й чого так біжить молода вагітна жінка, здається, я навіть бачила якісь обличчя, і ноги, і руки, але все бігла й бігла, сама не знаючи куди...

Відтоді я більше не бачила Максима.

Тепер, коли ми остаточно пересвідчилися, що третя річка справді Нілгиси й вона таки тече на південь, наші плани змінились. Яким сказав:

— Чого ми тут сидітимемо до літа? Давай іти, поки можна, вниз.

Він мав рацію. Ми мали багато причин, щоб іти на південь. Крига на річці лишалася по-зимовому міцна. Ми не знали, чи змогли б уже звідси попливти плотом. Та й самого плоту не було з чого зробити — навколо кущилися тільки кволенький верболіз та метрова сосонка жерен.

— А може, тут буде така бурхлива течія, що ні на якому плоту не вдержишся, — міркував далі вголос мій товариш.

Лишалась одна проблема, яка супроводжувала нас увесь час: харчі та холоднеча. Згадуючи тепер ту зиму, я й досі не можу надивуватися, де взяли ми стільки сил і витримки, а головне — рішучости, щоб знести всі тодішні знегоди? Тоді я був молодший — це правда. Але ж не був міцніший, бо майже чотири роки каторги підірвали моє здоров'я. Те саме я міг би сказати й про