Іван Іванович Білик - Яр

бік неймовірним землетрусом, чи вигризена залізними зубами допотопного велета-динозавра. Чомусь мені спав на думку саме такий образ. Я озирнувся й глянув униз, до річки, де лишив свого товариша. Вогонь, певно, горів уже на повну силу, але й вогнище, і сам Яким здавалися звідси таким маленькими й безпорадними, що в мене аж серце зайшлось. Я почав швидко злазити, намагаючись не розтрусити того хмизу, що його встиг наламати на косогорі. Заспокоївся тільки тоді, коли в ніс ударив їдкий дим сирого ягелю. І все-таки не зразу зібрався на силі сказати Якимові про те, що бачив, збираючи паливо на горі. Я, власне, так нічого виразного й не сказав Якимові, але він перейнявся моїм тамованим хвилюванням, кинув у вогнище добрий оберемок принесеного мною хмизу й почав дертись на крутий берег.

Я подався за ним. Перед очима Якимовими теж уперше відкрилась панорама, що несподівано відкрилася була й переді мною, я дивився на нього й намагався з виразу його очей перевірити власні здогади й почуття, але марно. Вираз у Якима лишався непроникним.

Ми повернулися до нашого вогнища, яке не встигло погаснути, допалили увесь принесений мною хмиз і, відігрівши свої нещасні кінцівки, знову вийшли на стрижень замерзлої Колими.

Іти довелося майже до вечора, перш ніж перед очима нашими відкрилася панорама сопки, раніше побаченої з крутого берега. Тепер сойка здіймалася стрімко вгору, а її вигризений динозаврами бік виявився звичайним осипом, укритим шаром злежаного снігу. Наскільки я можу судити, такі місця в горах вважаються лавинонебезпечними. У такому місці досить вистрелити з рушниці або й добре крикнути, щоб спровокувати страшну катастрофу, особливо навесні, коли сніг відлигає й ущільнюється.

Ми пішли далі, хоча стежити за річищем стало неможливо, бо тут воно вже було суціль укрите снігом. А потім і йти стало, власне, нікуди: ми опинились у вузьку коридорі з голих скель, який кінчався стрімким урвищем з фантастично наверганих крижаних брил та крижаних напливів.

Мені зроду не доводилось бачити водоспаду, а тут я збагнув, що перед нашими очима водоспад, хоча й застиглий, скутий морозом. Тоді я глянув угору й жахнувся: високо вгору над ними здіймалася стрімка засніжена площина, вигнута в наш бік широкою підковою. Ми страшенно померзли, бо в цьому кам'яному коридорі гуляв мертвий протяг. І все-таки я витяг руку з-за пазухи, зробив широке коло й, клацаючи зубами, сказав:

— Наче підко-кова!...

На мій подив, Яким не став заперечувати, але те, про що я думав, належало ще старанно перевірити: виявити на цій горі ще дві «підкови».

Обережно вибравшись із кам'яного каньйона, промитого, безперечно, заснулим зараз водоспадом, ми подались попід горою праворуч. Якщо звідси витікала Колима, то десь там, праворуч, мали бути й витоки Індігірки, а ми мусили в цьому пересвідчитись. У цьому були наше життя й наша смерть.

Але насовувався похмурий вечір, треба було знайти прихисток на довгу й холодну березневу ніч. Та хоч скільки ми товклись осипами й сніговими заметами, а нічого подібного на печерку чи бодай сякий-такий куточок між скелями не знайшли. Виривши в заметі нору й назбиравши бадилля та хмизу, ми розвели вогнище й ледве досиділи до ранку. Тоді винагородили себе збільшеною порцією собачої печені й рушили попід горою далі на північні схили її, розшукуючи витоків Індігірки.

Нам були потрібні витоки іншої річки, але ми мусили пересвідчитися, що ця гора дає початок трьом річкам. Щоб звести ризик до мінімуму. Щоб не прийняти бажане за дійсне.

Витоки річки ми знайшли в другій половині дня. Було трохи тепліше, і мій товариш старанно намагався визначити, куди тече ця відкрита нами сьогодні річка. За розповідями того невідомого мені доброго чоловіка, Індігірка мусила текти точно на північ. Напрямок ми могли визначити лише за Полярною зіркою, але, щоб побачити її, треба було діждатись ясної зоряної ночі. А зоряними ночами бували найсильніші морози, здатні вбити людину.

Нам пощастило знайти глибоку печерку. Ми її ледве помітили — вона була повністю прикидана снігом, тільки при самій землі видніла щілина. Я копнув йогою чисто випадково, і раптом на мене впало з півтони вже злежаного за зиму снігу. Коли Яким допоміг мені виборсатися з полону, перед нами зяяла гостинна чорна діромаха. Ми навіть не розраховували на таке щастя.

— Ну, тут можна буде діждатися й Полярної зірки, — сказав Яким.

Хоча жодне щастя не дається людині задурно: на північному схилі гори рослинність, як і належало чекати, була дуже бідна. По паливо довелось лазити дуже далеко.

Я висловив думку:

— А не діждатися нам тут весни?

Сказавши це вголос, я раптом сам засоромився сказаного. Поки та нещасна весна, ми перетворимося на дві брудні бородаті бурульки, на яких навіть воші від холоду виздихають, адже тут північний схил та ще й така бідність палива.

До того ж, ми не були певні, чи не збилися з дороги. А може, то ми бачили не основну витоку Колими, а якусь другорядну, і тепер сидимо в печері не потрібної нам гори Три Підкови, а якоїсь геть іншої гори? Хоча витоки цієї, сьогодні виявленої річки, теж починалися в підковоподібному схилі.

Певніше ми могли про все довідатись, обстеживши всю гору.

Уранці ми знову пекли собачатину, я їв і думав, що тепер це роблю майже спокійно, без огиди. Людина здатна до всього звикнути. Та потім згадав тридцять третій рік, і мені раптом стало недобре. Ні, таки не до всього здатна звикнути людина, певно, цим вона відрізняється від звіра. Під час голоду точилося багато всіляких балачок, можливо, і не позбавлених якогось ґрунту. Десь на базарі торгували котлетами з чоловічини, у якомусь поблизькому селі, чи в Улянівці, чи у Веприках, жінка зарізала і зварила сусідського хлопчика, щоб нагодувати власних дітей. А десь хтось нібито з'їв і власну дитину, хоча в це я так ніколи й не міг повірити. Та якби таке навіть трапилося, то був би жахливий виняток, бо люди на Україні просто