Іван Іванович Білик - Яр

Максим не обізвався.

— Хто тобі сказав про... Грицька?

— Ніхто, — буркнув Максим, не дивлячись на дружину.

— Ніт скажи!

У її голосі відчувалось роздратування, і Максим спробував однести його на карб вагітности, однак справа була не в цьому, і він махнув рукою:

— Хто казав, того нема.

Він пошкодував за ці слова, вони вихопилися в нього мимовільно, а тепер уже було зовсім пізно про це думати й каятись. Оленка спитала:

— Це він тобі... сказав?

Оленка говорила про брата, і це справді був він, але що їй відповісти? Брехати не хотілося, Максим просто не міг збрехати їй, а вона допитувалась:

— Макси... він тобі казав?

Максим заплющив очі й потерся потилицею об шерхкий стовбур.

— Начить, він, — вирішила Оленка, і голос її чомусь урвався й затремтів.

— Давай у нас жити, — проказав Максим і тут-таки подумав: а чи надовго? Йому стало невимовно прикро й шкода й себе, і Оленки, і молодих років, які линули й відлітали, і марно втрачених надій, що лише майнули були десь попереду й зникли, мабуть, назавжди.

Оленка відповіла:

— Як же я тенерки, як Антона... Як же Паша з дітьми...

Після смерти Кастуся ми з Якимом і дня не затрималися на старому місці. Поховали нашого товариша там, де він і номер, лише обклали сухим ягелем, а потім усю промивину, у якій досі рятувались од зими, закидали снігом. Це дуже віддалено нагадувало традиційний обряд поховання, та хай дарує нам Кастусь: ми не спромоглися на більше. Щоправда, Яким зв'язав з отієї деревини, яка досі правила нам за сволок, відламавши од неї цурпалок, подобу хреста, шматком пожертвувавши нашого шкіряного недоуздка. Спершу думав устромити цей християнський символ угорі, над сніговою могилою, та потім сказав:

— Якщо нас розшукуватимуть, то найшвидше розшукають по цьому хресту.

Ми поклали хрест поряд із Кастусем і закидали промивину снігом. Коли настане кисле колимське літо, сніг, звичайно, розтане, Кастусь виявиться знову незахищеним і безпорадним, як і за життя, та що ми могли вдіяти. Ми не змогли б його поховати по-людському навіть за умови, якби мали кайла та ломи, не те що свої голі поморожені руки.

Був початок березня, у нас, на Україні, березень вважають провесінню, а на Колимі — це апогей зими. Коли ми з Якимом, вийшовши на крижаний стрижень річки, кинули прощальний погляд на останнє пристановище Кастуся, з лівого, північного берега, на нас упала така хвиля вітру, що ми вмить попадали й нас понесло під протилежний берег. Мене та Якима сунуло відполірованою вітрами кригою доги, аж поки вдарило об берег, засипаний снігом, із якого то там, то там вистромлялися вивітрені крижини, зубаті або схожі на мертві голови. Долина тут була вузька, але неглибока, тому вітер гуляв так безкарно вздовж і впоперек річки.

Шквал із проміжками в дві-три хвилини повторився кілька разів, ми навіть пошкодували, що так необачно покинули своє вивірене сховище. Могли б якийсь час перебути там разом із нашим померлим товаришем, адже ми перебували в таких умовах, коли не доводиться лякатись мерців. Страшнішими для нас були тріскучі березневі морози, голод і живі люди. Хоч хай там як, а ми й досі боялися людей: навряд чи оте запекле падло Ципльоночок не спробує ще раз нас упіймати, коли вже зуміло винюшити.

Ну, та шкодувати про скоєне тепер не доводилось, адже ми засинали нашу промивину снігом; якби наважились її вичистити, то геть повідморожували б і так поморожені руки.

Зрештою все рано чи пізно кінчається, навіть лютий колимський буран. Над річищем усталилася відносна тиша, ми позводились, побили себе хрест-навхрест руками по боках, аби зігрітись, і знову мовчки вийшли на стрижень.

Балансуючи на слизькій кризі, ми йшли доти, поки відчули, що мусимо розвести вогонь, коли не хочемо перетворитись на два закрижавілі трупи. Яким вибрався з урвища й пошукав затишного місця, а я дибав слідом і підбирав усе, що могло б горіти. Навчені гірким досвідом, ми тепер завжди мали за пазухою по жмутику висушеного ягелю та паличок. Яким священнодіяв кресалом, ледве втримуючи трут і кремінь у неслухняних пальцях лівої руки, а я з нетерпінням чекав іскри. Ця мить завжди здавалася мені нестерпно довгою, мов смертне випробування. Я щоразу підходив до Якима й намагався захищати невловну іскру тремкими долонями із сизими від обморозу пальцями, а Яким сердився, бо я йому тільки заважав.

Цього разу Якимові пощастило впіймати іскру аж тоді, коли він одвернувся від мене спиною й став проти вітру. Заглядаючи йому через плече, я побачив благеньку струминочку диму, яку безжально рвав та вже не міг розірвати вітер. Яким обмостив ожилий трут ягелем, притримуючи жмутик обома долонями, і коли між пальців у нього просочилося кілька пасемець диму, я з неабиякою полегкістю відітхнув.

Мене ніколи не переставав дивувати й захоплювати цей перший геніальний винахід людства, перший і, можливо, єдиний, — добування живого вогню. У хвилини спостерігання дива я ладен був сміятись і плакати. Щось подібне я помічав і за покійним Кастусем.

Натомість Якима це мовби зовсім не хвилювало. Плекаючи ще слабосилий вогник, накривши його зверху долонями, він оглянув наші запаси палива й послав мене зібрати ще. Я з жалем востаннє вдихнув тонкого запаху димку й подався білою цілиною вгору, визбируючи рідкі лозинки якоїсь тундрової рослинности.

Іти доводилось вище й вище, часом провалюючись у злежаний сніг, відвертаючись од вітру, який угорі над річищем був просто пронизливий. І коли я вже зовсім змерз і нерішуче спинився, то мимоволі розглянувся довкола.

Спочатку нічого не второпав. Не дуже далеко попереду здіймалася сойка, несхожа на сусідні: якась ніби чи перекинута на один