Іван Іванович Білик - Яр

Якщо дядька Йовхима десь не пристрелили, то загнали в такий далекий концтабір, що годі й знайти.

У голові на мить сяйнула надія: Грицько Галабурда! Але й ця надія була така благенька, що ввірвалася, мов павутинка від першого подуву. Ніяких надій, жодних сподівань, усе пішло прахом, для всього світу я, Максим Нетреба, є й лишуся вбивцею. Людей не цікавлять причини й спонукання, що призводять до дії. Перед ними факт, оголений, але факт, а все решта — подробиці, які не варті й гнутої копійки.

Костюк доводив, що тут вони принесуть тепер більше користі, ніж у німецькому тилу, що я не повинен так різко й категорично відмовлятись од спільної ідеї, яка звела колись нас під один прапор і до якої я, хоч намагався сам себе переконати в протилежному, не байдужий.

Але я сидів, наче витесаний з дерева, і не реагував на жодні доводи. Я майже й не чув того, про що говорив і говорить гість. Два роки тому я втік сюди з одного пекла, а потрапив у інше, не набагато краще. Усе пішло прахом, геть усе, і марно будь у чому шукати логіки й сенсу.

У Ярі знявся переляк. Одного ранку весь центральний майдан біля собору й усі навколишні вулиці та завулки виявилися забиті радянськими військами. Солдати в петлицях та обмотках, чорні від куряви й ноту, розташовувались попід парканами, деревами й хатами, длубалися у речових торбах, позіставлявши гвинтівки й автомати пірамідами, і розмовляли російською мовою. Це було так несподівано, що люди ховалися хто куди й не наважувались виглянути. Про наближення фронту чутки не було, не було ні стрілянини, ні знайомих вибухів артилерійської канонади, які мусять передувати фронтові. Знайомий усім язикань дід Омелько з Гуманчиків, заохочений дивним видовиськом, підійшов до переперезаного портупеями російського командира й спитав:

— Так оце ви вже й прийшли?

— Как видишь, отец, — відповів той, що в портупеях.

— Ну й слава Богу. Значить, Гітлерові капут?

Але командир у портупеях так садонув діда Омелька попід зад, що той швидко опинився в садку й більше не наважувався підходити до руських вояк, лише чухав ударене місце й оторопіло мовчав. Коли ж під'їхав мотоциклом німецький офіцер і, щось перемовившись із тим командиром, повіз його в колясці з собою, дід Омелько нарешті все зрозумів.

Просто Яром проходив підрозділ армії генерала-зрадника Власова, переформовуючись після запеклих боїв. Отже, коли й власовці з'явилися, сумнівів не могло бути: німці відступають.

Увечері того дня Оленка придибуляла до Максима, який тепер майже не виходив з дому. Він сидів у садку під далекою грушею, зумисне під далекою, щоб менше бачити й менше чути, і жував солодке стебло пирію.

— Макси... — підійшла Оленка, — бачив?

І вона розповіла йому про власовців. Але це Максим уже знав од матері. Він дивився на дружину й думав про те, що незабаром стане батьком. Незабаром, однак лейтенант Газе зі своїм лікарем помилились, напевно помилилися. За їхніми розрахунками Оленка мала народити за місяць, а вона не справляла такого враження. Видно, схибили німці, але їм тепер не до цього. Дружина сказала:

— Вони вже збираються.

Максим бачив це й сам.

— І шо ж ти робитимеш? Га, шо ми робитимем?

— Треба проситися до німців на воза.

— Не смійся, Макси...

Він тремко зітхнув:

— Я не сміюся.

Оленка, що досі стояла, піднявши перед ним круглий живіт, незграбно сіла й промовила:

— Ти ж їм помагав?

— Кому?

— Ну, нашим... Партизанам.

— Це тепер не має значення.

Вона простягла руку й ляснула його по лобі. Максим сіпнувсь, але дружина сказала:

— То я комаря. Як це «не має»?

— Так.

— Вони скажуть, шо ти їхній.

— Хто?

— Ну, наші, ті, шо були з Антоном.

Максим глибоко зітхнув:

— Ти не знаєш, що таке конспірація.

— А шо?

Він тільки рукою махнув.

— А шо? — повторила Оленка.

— Усі про всіх не знають. Один знає тільки одного чи двох. Не трать сили, то марниця.

Оленка притихла й тільки по чверті години озвалася:

— Дядька Йовхима забрали.

Крім Йовхима Дерези, вона не могла знати нікого — такий був закон, а Максим вагався: чи сказати їй про Грицька? Він уже втратив усі надії, і ця, остання, була здатна вбити його, якщо з тієї чи тієї причини він вирішив би покласти на її терези свою долю. Заплющивши очі й спершись потилицею на колючий стовбур груші, Максим чекав якоїсь прикмети, що мала б йому підказати хід. Якщо, поки він полічить до десяти, Оленка обізветься, він скаже їй про Грицька, коли ж ні — не судилося. Дивна дурість, подумав Максим, але людина в розпачі завжди стає забобонною. Він почав рахувати, повільно й чітко вимовляючи про себе кожне число, та десять лишається десятьма й не більше, Максим давно закінчив лічбу, а дружина сиділа мовчки, тихо зітхаючи.

— Ти Грицька Галабурду знаєш? — несподівано й для самого себе прохопився Максим, і йому враз полегшало.

Оленка перепитала:

— Грицька-а? Галабу-урду?.. Знаю. А шо?

Ця її інтонація зіпсувала Максимові настрій і він одповів:

— Нічого.

Оленка повільно пересунула свій живіт ближче до нього.

— Хіба