Іван Іванович Білик - Яр

class="book">— Здається, раніше ви намагалися доводити протилежне, — закинув німець.

Але я так само тихо відповів:

— То було раніше.

— Так, — зміркувавши, погодився лейтенант. І раптом поцікавився: — Ви знаєте становище на фронтах?

— Приблизно, — я відвернувся й зирив у вікно, де видно було дві криті автомашини, вантажені лантухами.

— І що ви думаєте робити?

— Я вже вам казав.

— То повторіть, будь ласка.

— Ще не вирішив.

Я не сподівався, що мені так швидко й так просто дадуть спокій, але в лейтенанта, певно, були свої міркування або ж він вирішив зоригінальничати. Принаймні, мене більше не турбували. І начальник, і заступник начальника в поліції вже були нові. Так розповів мені Костюк-харків'янин.

Ми зустрілися чисто випадково. Вірніше — цієї зустрічі я не сподівався й не чекав. Костюк сам прийшов до мене. На його привітання я не відповів, але той умостився між столом і скринею, де раніше мав звичку сідати Олег Попович, і заходився мовчки дивитися на моїх старих, аж доки вони не витримали й один по одному повиходили з хати. Я чекав, що той казатиме, і Костюк не примусив чекати на себе надто довго. Кахикнувши, він повів своїм хрипкуватим голосом:

— Ти, мабуть, надумався пересидіть?

— Кого?

— Кого. Всіх! Німців.

— А що таке?

— Та нічого. Як прийдуть кацапи, скажи їм, що й я на їх работав. Іде?

Я зміряв його довгим поглядом:

— Ти що: розкаявся?

— Та ні, шефе, не в цьому діло.

— Я тобі не шеф.

— Не в тому діло.

— А в чому ж?

Костюк довгенько думав, тоді сказав:

— Коли пальто перелицьовують, то шви хоч як, а видно.

— Ти наче почав хвостом крутити?

— Я не почав. А перелицювать нас уже не можна. Хто раз покуштував свободи, того вже в старе ярмо не впхаєш.

— На твою думку, при німцях була свобода? — спитав я.

Костюк сердито блимнув на мене:

— Шо ти мене... агітуєш! Свобода! Коли вони нас обдурили, ми стали й проти їх.

Я засміявся:

— Так ось чому німці відступають!

Костюк гримнув:

— А ти не смійся! Ми таки не раз укусили німця.

— І тепер ти, вважаєш, завоював собі право повернути під росіян?

— Не в цьому діло.

— А в чому?

— Боротьба не вщухатиме й далі.

Я знову всміхнувся:

— Надто пишно. Але це вже я чув.

— Од кого?

— Не тільки ти такий розумний. Тебе Олег послав?

— Ні, не Олег. А тобі, шефе, значить, сказав Олег Попович?

— Я тобі не шеф.

— Знаю. Так по руках? Ми клювали німця. Тепер, як прийдуть кацапи, клювати почнемо їх. Вони були слабші, тепер німець ослаб. А тоді... Ну, тоді, сам знаєш. Вони одне одного, а ми — хай живе незалежна Україна! Ясно?

Я скосував на Костюка:

— Так мав звичку говорити Олег Попович.

— Як?

— А отак: «Ясно?»

— Не забивай баки, шефе. Згода? Вже й по-твоєму сказав.

— По-перше, я тобі не шеф, кажу втретє, а по-друге, я навряд чи зможу тобі допомогти.

— Не хочеш?

— Не тільки через те.

— А що ж іще? — Костюк дедалі дужче дратувався.

Я підвищив голос:

— Чому ти думаєш, ніби я залишуся тут?

— Як це! Хіба ти не на їх работав? Хіба нам повилазило? Це всі наші знають.

Я відбуркнувся:

— Знаєте ви, як їдять та вам не дають!

Але Костюк не втрачав надії.

— Думаєш, чого я тоді тебе перед гестапівцем ото вигороджував?

Я підвівся, очі мені наллялися кров'ю й руки затремтіли:

— Слухай, коли ти ще раз мені про це нагадаєш, я тебе вб'ю! Чуєш?!

— Чую, — глухо прохрипів Костюк. — Я тоді тебе не виказав... А ти вбив Афіноґена — я знаю, за шо й чого. І я знаю, куди повела б тоді ниточка. До Грицька Галабурди. Думаєш, як я не тутешній, то й нічого не знаю? До Грицька Галабурди. Й усім вам був би тоді капут. Усім: і тим, шо в Ярі, й тим, шо там-o, в яру. — Костюк махнув рукою за вікна: — Мені ж не повилазило!

Він устав теж і заходив по кімнаті, доводячи мені, що я мушу, зобов'язаний захистити його перед росіянами, коли ті прийдуть сюди знову. Але я думав про своє. Голова боліла — просто репалася, мов стиглий кавун. А хто ж засвідчить перед росіянами мою лояльність? — думав я. Хто потвердить, що я постачав партизанів і підпільників секретними відомостями, важачи при цьому власною головою? Хто це потвердить? Єдина в світі людина, яка, певно, про все знає, — то дядько Йовхим Дереза, але де його шукати?