Іван Іванович Білик - Яр

— Хто тобі?..

— Олег Попович повідомив.

— Олег...

— Я його не кликав, — не знати нащо заходився вточнювати я. — Зустрів учора коло собору.

Останнє слово, певно, викликало в Оленки сумні спогади, і вона зітхнула:

— ...собору.

Я знав, про що вона зітхає, і надовго замовк. Між нами знову встала тінь брата.

— Харків далеко? — порушила мовчанку вона.

Я відповів:

— Не дуже.

Максим лишився ночувати в Оленки. Її суха гаряча рука, якою вона, прокидаючись, раз по раз торкалася його, дивно заспокоювала Максима, і вранці він вирішив, що людина здатна примиритися з усім. Та коли до хати увійшла Паша, Максим упіймав себе на тому, що не наважується поглянути їй у вічі.

Паша була вдягнена у свою стару спідницю й ту саму кофту, лише на голові в неї чорніла жалобна хустина. Максим тільки раз блимнув — і в грудях йому похололо. Хустина була пофарбована якоюсь, певно, саморобною фарбою й відливала водночас фіалковим і зеленим, і від того Максимові робилося ще моторошніше. Такого кольору був узимку під снігом ягель у тундрі. Не поздоровкавшись, Паша крутнулася коло печі, гримнула рогачами й вийшла. Максим устав і почав швидко вдягатися. Руки його не слухалися, мов чужі.

Паша ввійшла знову, коли він уже стояв коло ліжка вдягнений, розгублено міркуючи про те, що йому робити. Вона дивилася просто на нього, і він тепер не міг одвести погляду вбік і теж дивилася на молоду жінку в брудно-чорній хустці.

— Чого ти сюди прийшов? — дуже голосно, як до глухого або ж іноземця, проказала вона.

Оленка занепокоєно ворухнулася в ліжку й майже проскиглила:

— Па-ашо...

А Максим подумав, що ось настав той час, коли Паша вперше сказала йому «ти». Ця думка була зовсім недоречна в подібній ситуації, але він знову відзначив про себе, що Паша звернулася до нього на «ти».

— До його прийшов? — тим самим голосом промовила Паша, і Максимові отерпло все всередині. Вона говорила про небіжчика, мов про живого. Максим дивився на неї. Пашине обличчя пойнялося жовтаво-червоними плямами, вуста в неї тремтіли, наче вимовляла ще не вимовлені слова чи підшукувала найдошкульнішу образу.

— Так його вже немає. Чи, може, ти по нас прийшов?

Паша крок за кроком приступила ближче до Максима, він же стояв, не владний, зрушити з місця. У неї були страшні, майже божевільні очі. Що мало трапиться наступної миті, Максим не знав, але коли між ними лишилося крок місця, з ліжка схопилась Оленка й загородила його собою. Паша вчепилася собі в хустку, зірвала з голови й, жахливо голосячи, стала рвати коси, тоді шарпнулася за кофту, благенька матерія поповзла в усі боки, і звідти викотились два великі м'які перса:

— На, на, йроде, на й мене вбивай!... На!... Його замордували — нате й мене! Нате, беріть і дітей, і хату паліть!... Міні вже нічого не...

Паша сіпалась і голосила, Оленка намагалася вгамувати її, а Максим, схопивши з ослону кинутий жужма піджак, вибіг надвір. Ноги підламувалися й усе тіло тріпотіло, мов у пропасниці.

На початку вересня в Ярі запанував безлад. Німці, раз відбивши Харків, тепер знову покотились на захід. У цьому напрямку їхало багато автомашин, залізниця була перевантажена військовими ешелонами. В один бік ішли поїзди з танками, гарматами та боєзапасами, їхали свіжі армійські частини, а назад верталися переважно поранені — до шпиталів і місць поповнення й переформування.

Я ходив, мов у воду вмочений. Голову розпирала одна єдина думка: що робити? Що робити?

Мене знову покликав лейтенант Газе, і я мусив піти, бо він прислав повістку двома поліцаями.

У комендатурі Газе спитав:

— Коли ви думаєте приступати до роботи, пане підпоручнику? Чому вас так довго доводиться ждати?

— Я був хворий, і це вам добре відомо, — сказав я.

— Але тепер ви вже ж видужали?

— Я вже не працюю в поліції, — відрубав я. Мені було зовсім байдуже, що зробить наступної миті німець. Газе сказав:

— Ми примусимо вас виконувати свої обов'язки.

Тоді я коротко відповів:

— Мені байдуже.

Газе поглянув на мене дуже пильно й трохи здивовано:

— Як це розуміти?

Я стенув плечима. Я прийшов сюди в цивільному одязі, і це чи не найбільше злило лейтенанта.

— Мене ніхто не силував іти працювати до вас, пане Газе, — сказав я. — Тож марна річ силувати мене сьогодні.

— Ви хочете дочекатися росіян?

Я скривився:

— У мене перед ними надто багато заслуг, пане Газе, щоб чекати на них.

Німець подивився на мене й запалив цигарку.

— Ви кажете «пане Газе», як це розуміти?

— Хіба вас не так звати?

— Так, але на прізвище називають лише в тому випадку, якщо людей не пов'язують службові стосунки. Ви це й мали на увазі... пане... Не-тре-ба?

Він вимовив моє прізвище по складах, зумисне наголошуючи на кожному складі.

— Приблизно, — відповів я.

— А чи не багато ви собі дозволяєте? — спитав лейтенант, і при цьому обличчя його нап'ялося.

— Я вже вам сказав. Мені абсолютно байдуже, що про мене думають інші.