Іван Іванович Білик - Яр

не знав і не пам'ятав, лише здогадувався про все те, бо два тижні Божим духом людина прожити негодна. Увесь цей час у його важке марення впліталися голоси людей, яких уже не було на світі. Він ніби й знав це, та однаково не міг подолати в собі містичного жаху. І найстрашніше бувало, коли з червоної й гарячої темряви в нього втуплювалося безпорадне й благаюче око Антона, таке, як він запам'ятав його в останню мить.

І прокинувся Максим не просто так, а тому що над самим вухом пролунали постріли. Лункі постріли, чотири підряд, один за одним. Він щосили тиснув на спусковий гачок, а тоді раптом згадав, що патронів же, власне, більше й немає — всього чотири. Згадав, і все тіло його пойнялося тремом, і стало неймовірно страшно, і Максим доклав усіх зусиль, щоб прокинутися. Коли розплющив очі, у кімнаті нікого не було. Довкола напував сизий присмерк, і навстіж розчинене вікно біля ліжка плакало й заливалось. Одна стулка з грюком прочинилася, крізь другу шпунуло дрібними краплями дощу, вдарив розкотистий грім, і Максим остаточно прийшов до нам'яти. Дощ із громом він узяв за пістолетні постріли, і це насмішило його. Значить, нічого подібного й не було, усе тільки приверзлося?

Максим заспокоєно стулив повіки, ця хвилина стомила його. Та пам'ять поволі верталася, і він починав розуміти, що даремно втішався надією. Було марення, та воно відбивало реальні події.

Минув тиждень відтоді, як я почав уставати з ліжка й робити коротку прогулянку спершу за хату й у садок, а тоді й до хвіртки та на вулицю. За цей тиждень двічі приходив виконавець із комендатури. Лейтенант Газе нагадував, що треба приступати до виконання своїх обов'язків. Першого разу я просто нічого не відповів тому виконавцеві, а за другим роздратовано кинув:

— Перекажіть лейтенантові, чи хто там, що я вже в поліції не працюю.

Не було ніякої гарантії, що мене знову не почнуть кликати, однак це зараз найменше хвилювало. Мене переслідував страх. Це, певно, було наслідком фізичного й нервового виснаження після хвороби, але, щойно я лишався сам, мені починало привиджуватися те страшне око, що мордувало мене й у мареннях. На душі ставало незатишно й тоскно, і я, як ніколи раніше, починав шукати людського товариства.

Мати переказала, що Оленка нездужає й лежить, а я не міг подолати в собі страху, не міг здобутися на силі переступити її поріг.

Вечорами кілька разів підходив до самого двору, але, постоявши й подивившись на темпі вікна, вертав назад. Одного дощового вечора пройшов туди городами, з-поза хати, і сів на причілку під стріхою, далі від вікна. Вітер був з іншого боку, і сюди дощу не заносило, тільки з почорнілої старої стріхи капотіло майже на ноги. Я підібгався на призьбі й сперся на білу, мащену глеєм стіну. Мені було тоскно й самотньо. За стіною зараз лежала Оленка, я навіть спробував уявити собі, як вона лежить, але бракувало волі обминути цю стіну. Я заплющив очі й притих. У голові майнуло: що коли б отак узяти й легенько стукнути пальцем у шибку... Оленка могла б обізватися. І тоді я зібрався б із силами й устав. Мені вчулося що хтось промовив:

— Макси...

Голос був до болю знайомий, але такий, що я тільки зітхнув. Цей голос учувався мені увесь час, доки хворів, а потім блукав отак попід штахетами на Черкасах.

— Макси...

Я обережно розплющив очі. За тремкою фіранкою краплин, що густо спадали зі стріхи в рівну довгеньку калюжу, стояла Оленка. Вона була в довгій білій сорочці й боса, лише на голову кинула стару картату хустку. З-під сорочки виперся низький круглий живіт.

— Це ти, — сказав я, ще не встигши здивуватися.

Руки, якими досі притримувала хустку, вона поклала на живіт і почулося:

— Я тебе ждала...

Я нічого не відповів. Оленка знов озвалася:

— А тебе нема й нема.

Важкі краплини ляскали між нами й заважали слухати.

— Казала мама, шо ти больний...

Мені треба було встати чи бодай простягти руку під запону краплин, щоб торкнутися її й пересвідчитись, чи це сон, чи Оленка й справді стоїть переді мною в старій хустці, яка звисає майже до колій.

— Ходьом.

Оленка простягла руку. Рука була гаряча й квола, пальці ледь відчутно тремтіли, і на них капала дощовиця.

— У тебе температура, — сказав я й поволі встав.

— Температура, — луною промовила й Оленка, і ми пішли до хати, сковзаючись на мокрій стежці. Я за звичкою нахилився, щоб не зачепити головою одвірок. У кімнаті було вогко й тхнуло перестояним оцтом, що забивав усю решту запахів.

— А я сидю й чую, наче хтось треться об стіну.

Я стояв посеред хати, не знаючи, де мені сісти й що робити.

— Бач, убрався в глей, — сказала Оленка й немічною рукою заходилася витрушувати мені спину.

Я відступив убік. Було так темно, що кожен куток лякав таємничою невідомістю. Якби спитати, де лежав Антін, чи на столі, чи на лаві, було б не так моторошно, та я цього не наважувався зробити. Оленка знову взяла мене за руку, новела до ліжка й сказала:

— Повісь піджак на дверіх сам. Бо я ходю, а ноги трохи ше підгинаються...

Я скинув одяганку й поклав на ослоні.

— Вчора гряд шибку розбив, — проказала Оленка, і я знав, що вона зараз думає зовсім про інше, лише задурює себе й мене.

Я сказав:

— Німці здали Харків.

Оленка обізвалась не зразу.