Іван Іванович Білик - Яр

зазіхнула й на останнього, хто ще тримав їх на прив'язі в цьому лихому й незрозумілому світі.

Хвороба звалила Максима ще того вечора, коли Оленці зробилося погано й вона впала отуто, біля лави, коли в хаті погас каганець і Максим не міг устати, щоб підтримати дружину. Тоді Оленка відлежалася й за годину, нікому не мовивши й слова, пішла до свого дому, а він чи то заснув на лаві, чи також утратив свідомість, а коли прокинувся, не міг збагнути, чого лежить у маленькій хатині й чому й досі не повиймали прогоничі, хоч сонце, яскраве сонце проектувало на стіні картини буйного дня: хиталися на вітрі молоді сливки під вікном і спершу ліворуч, тоді назад пройшла до гори ногами, сокорячи, велика біла курка з червоним набакиреним гребенем. Це було відомо Максимові з дитинства. Вони з Марією любили зачинятися в хатинці, коли сонце світило просто в круглу чоповину, що випала з віконниці. То було їхнє власне кіно, якому заздрили всі дітлахи з вулиці.

Максим здивувався, чому він і досі вилежує, коли надворі буйний день. Він спробував підвестися, та голова була, мов зі свинцю, і міцно тримала його в ліжку. Максим почав пригадувати, що було вчора й позавчора, думка працювала мляво, раз у раз уривалася, і він починав усе спочатку. Та в цей час рипнули двері й почувся знайомий хлопчачий голос:

— Бобо Явдошко, казоли мо-омка, шоб ви прийшли до но-ос.

Почувся материн голос. Стара, певно, застерегла хлоп'яка не розмовляти так дуже; малий Антось притих. Далі розмовляли пошепки, і Максим не міг нічого більше почути, а згодом двері знову протягло рипнули.

У хаті хтось був, бо чулося тихе човгання ніг по долівці. Тоді ввійшла мати. Максим затулився рукою від різучого світла.

— Максимочку...

Він прохрипів пересохлою горлянкою:

— Га-а...

Мати поклала йому руку на чоло, теплу й шкарубку руку, і йому не знати чому захотілося плакати.

— Слава Богу й Діві Марії со младенцом... Два дні не прокидався. Голова вже не болить?

Максим спробував одповісти, але боявся заплакати. Значить, проспав двоє діб? Що ж із ним трапилося?

— Їсти хоч?.. Попоїсти трохи?

Він покрутив головою.

— Ну, хай, як ми прийдемо. Я тобі курочку зарізала...

Максим нарешті впорався з очима та горлянкою й поспитав:

— Чого Антось... приходив?

Мати квапливо погладила його по голові:

— Та нічого, нічого, то він так...

— Що з Оленкою?

— А шо? Ходе... Вже ходе, шо їй хіба? То нічого, у жінок таке бува, коли вони теєчки... У жінок, чуєш, бува...

Максим прийняв материну руку зі свого чола:

— Куди ви... зібрались?

— Хто, ми? Та... нікуди! До баби Макарихи, до баби Макарихи. Ти полеж, а ми той... прийдемо.

Вона вийшла до великої кімнати й причинила за собою двері. Батько теж був у хаті — почувся його стримуваний шепіт: «Mo, ти тут сиди?..» Стара, певно, щось йому відповіла, тихо грюкнуло віко скрині, зашарудів одяг, і хвилин через десять обоє вийшли, засунувши сінешні двері ключем.

Максим дивився на обернені догори кінокадри на стіні, і його поволі зморювало. Він то прокидався, то знову засинав, і щоразу перед очима гойдалось соковите листя молодих сливок, під ними пропливали білі хмарки, а над сливами то в той, то в інший бік ходили такі самі білі гребенясті кури. А коли прокинувся востаннє, у хаті вже знову були люди. Обернені догори ногами кінокадри зникли, певно, сонце зайшло за причілок. Двері відчинилися, і в хатинці стало видно.

— Ти ше спиш?

Мати підійшла до ліжка. Голос у неї був незвичайний і від неї потягло солодкими пахощами ладану та прив'ялим зіллям. Максимові по спині пробігли мурашки.

— Де ви... були?

Мати знову, як і тоді, заметушилася:

— Хто, ми? Та я ж той, казала тобі...

— Чого приходив Антось?

— Який? А, малий? Та нічого... По сіль, по сіль приходив. А я тобі зара курочку теєчки...

Максим підвівся з ліжка й звісив ноги додолу. Кров одпливла від голови, і на мить усе перед очима закрутилось, та він напружив діафрагму, і памороки минули.

— Де ви були, мамо?

Але стара, мов і не чула його слів, швиденько почеберяла з хатини, і знову настала темрява. Максим у самих трусах вийшов на хату. Батько сидів край столу й важко дивився поперед себе, матері не було, чувся тільки її топкий голос: «Тю-утю, тю-утю, тю-у...»

— Де ви були? — спитав Максим, тримаючись правою рукою за одвірок.

Батько витяг з-під столу куксу й поклав її на скатертину.

— Де ви були, тату?

Старий протягло зітхнув і промовив:

— На похороні.

Максим ледве доніс себе до ліжка й упав долічерева, неспроможний ні рухатися, ні навіть підвести голову, хоч подушка затуляла рот і ніс і не давала дихати. Батькові слова не здивували його, він одразу здогадався, де вони з матір'ю ходили. У кімнатці й досі стояв медвяний дух паленого воску, ладану й прив'ялих квітів, які завжди супроводжують небіжчика, нагадуючи живим про минущість буття.

Максим заснув легко й непомітно, і коли б до хатини, упоравшись із куркою, не заглянула мати, був би геть задавився, уткнувшись обличчям у подушку.

Прочумався він за два тижні. Як його поїли самоварними ліками, як мати годувала з ложечки — він