Іван Іванович Білик - Яр

те разом зі шкірою. Ну, а потім відкрутив і голову. Вичистити нутрощі не становило для нього проблеми, бо черево найкраще спеклось і його ми розпороли пальцями — тут уже я допомагав Якимові без жодних спонукань. Одкинувши зняту шкуру з головою та кінцівками, Яким критично оглянув наслідки своєї роботи, як, мабуть, оглядає художник щойно завершене полотно, і видно лишився задоволений. Тільки природжена стриманість не дозволила йому втішено всміхнутись. Туша тепер нагадувала тушу вівці чи кози. Я сказав про це Якимові, а він саркастично докинув:

— А ще краще нагадує обдертого пса.

Я розумів, чому він не підтримав мого надміру оптимістичного судження. Адже ми ще мусили подолати бар'єр традицій і передсудів — практично неподоланний бар'єр.

У хвилини таких випробувань, фізичних і моральних, які випали на нашу долю втікачів, я часом себе запитував: чи не злегковажили ми, чи не вдались до авантюри, позбавленої майбуття? Може, нам пощастило б вижити й у концтаборі? Адже протрималися ми з Кастусем уже майже по чотири роки, а Яким Литовченко — цілих сім. Може, зуміли б знести каторжну роботу й напівголодний пайок, створені виключно тільки для того, щоб знищити людину? Може б... але щоразу, задаючи собі такі запитання, я сам собі відповідав, що не шкодую про скоєне. І повторював не мною вигадану мудрість, що краще вмерти стоячи, аніж існувати навколішках, краще загинути вільною людиною, ніж покірливо чекати, поки тебе або розстріляють у таборі знищення «Дика сойка», або заморять голодом і непосильною працею, або доведуть до такого психічного занепаду, до якого були довели нашого товариша Кастуся Матусевича, що стрибнув головою в прірву Чортової воронки. До якого були довели другого нашого товариша — Диякона, що встромив голову в зашморг. І кожного разу, переважуючи все оте, я доходив висновку, що ми втрьох учинили правильно. Хай станеться неминуче, можливо, життєві сили Кастуся вичерпалися, можливо, і я лишусь навіки в суглинках цієї вічної мерзлоти, можливо, спіткнеться й наш невичерпний Яким Литовченко: ну що ж! Але ми ще живі, і ми люди, і якщо складемо свої голови, то теж як люди, а не зацькована й вибатіжена тяглова худоба, котру терплять, доки тягне плуга, а коли перестає тягти — саму стягають у скотомогильник.

Хай станеться неминуче!

Цього ранку ми нічого не їли, не зварили й каші, хоча перловку замочили звечора, як і належало. Закопавши в снігу відходи свого «виробництва», Яким сказав:

— Давай сьогодні поговіємо, га? Тоді завтра буде легше...

Він не доказав, але я й так збагнув його потаємну думку, бо за ці майже чотири роки каторги навчився розуміти Якима без слів. Яким хотів, щоб ми довели себе до голодного шалу, коли людина вже перестає себе контролювати, коли тисячоліттями вироблені умовності й інстинкти втрачають силу закляття.

Уранці наступного дня Яким підсунув усю собачу тушу до вогнища й почав пекти шию. Навколо поширився дух смаженини, навіть Кастусь, який з учора впав у цілковиту апатію, заворушився й ледь помітно розтулив очі. Вони в нього геть позапливали від обмороження та загального набрякання тіла. Яким помітив той порух, і коли шия туші достатньо спеклась, одірвав шматочок гарячого обсмаленого м'яса й підніс Кастусеві:

— Покуштуєш?

Але Кастусь не розплющував очей. Тоді Яким простяг шматочок мені через вогнище. Я не знаю, який вираз мало в цю мить моє обличчя, але Якима воно, здається, збентежило. Він певний час уклопотано дивиться на мене, тоді почав розглядати м'ясо у своїй руці, тоді понюхав, а тоді обережно приліпив його на те саме місце, звідки щойно його видер.

Ми зварили Кастусеві перлову кашу й нагодували його, майже непритомного, а самі, не змовляючись, вирішили «поговіти» ще день.

Ту ніч ми провели мов у нічницях. Час від часу то я, то Яким, підсвідомо вгадуючи слушну хвилину, коли багаття вже ось-ось мало погаснути, прокатувалися, підкладали свіжого хмизу й знову поринали в напівмарення чи напівсон. Остаточно прокинулись ми дуже пізно. Небо вкуталось чорною хмарою, як напровесні в цих краях, коли морози пересідаються й дощ іде впереміш із снігом. Та було лише третє березня, середина колимської зими. Я усвідомив цю істину не зразу, а коли усвідомив, то збагнув, що не це мене збентежило. Хоча й досі не знав, що саме.

Коли підвівся зі свого кубла з хмизу та ягелю Яким, я намагався знайти відповідь у нього, та все не міг сісти так, щоб мені було видно його очі. Він підсунув до вогню шию собачої туші й, коли достатньо її розігрів, узяв той шматочок, що був одірваний з учорашнього дня, і мовчки простяг мені над пригаслим полум'ям. До горла мені підступив клубок. Я з дитинства не плакав, не заплакав навіть тоді, коли ховали моїх померлих з голоду в тридцять третьому братів Колька та Ванька, а тут раптом в очах защеміло. Якась не людська — звіряча сила новела мою руку, я схопив те м'ясо й почав жадібно його жувати. Потім замість отого клубка в горлі моєму мовби щось таке сталося, я ледве встиг відвернутись — і все виблював. Якийсь час я сидів із заплющеними очима й ні про що не думав, а коли розплющив очі, побачив, що Яким нервово сіпає щелепами. Я сам потягся до присмаженої частини туші, вирвав шмат і вчепився в нього зубами. Тепер я був певен, що зроду не їв нічого смачнішого. А коли проковтнув і жалібними очима знову глянув на тушу, Яким витер губи й наче вибачливим тоном проказав:

— Кастусь номер, а поховать ніяк...

Розділ двадцять дев'ятий

Після смерти Афіноґена й Антона Максим пролежав у маленькій батьківській хатинці два тижні. Два тижні без нам'яти, на межі буття, божевілля і смерти. Старі напували його якимось лише їм відомим зіллям і ходили по хаті, мов, привиди, мовчазні й перелякані. Голод тридцять третього року забрав у них двох синів, ця війна забрала ще одного сина, дочку й зятя, а тепер