Іван Іванович Білик - Яр

ній суччя й перекинули через нашу промивину. Потім на цей «сволок» накидали хмизу, ягелю та снігу, і тепер у нашого сховища з'явилося щось подібне до даху чи стелі. Від багаття сніг підтавав, зі стелі звисали бурульки, а з них у вогонь і на нас увесь час крапало. Зате стало значно тепліше — дуже важлива подробиця в нашому плачевному становищі.

Перекидаючись із боку на бік, ми намагалися бодай грітися. Та все ж таки Кастусь обморозив щоки й пальці на ногах. Ми не знали, яка в нього хвороба, але він останнім часом геть знесилів і майже непробудно спав. Руки його не схудли, а, навпаки, налились, та коли він придавлював долоню з вивороту пальцем, там лишалась ум'ятина. Кастусь утратив навіть смак до розмови, хоч раніше був неабияким балакуном.

Першого березня була Якимова черга йти по дрова. Він довго длявся, приніс добрий оберемок хмизу, але на тому не заспокоївся а сходив ще раз, навіть не глянувши на мене. Я насторожився — і марно. Принісши ще оберемок палива, він розгріб сніг далеченько від нашої схованки й дістав кресало. Я здивувався вдруге. Адже в нашому вогнищі набралося чимало приску, міг би взяти жменю жару, натомість він заходися видобувати новий вогонь. Я поглянув на Кастуся Матусевича. Наш білорус не спав. Задерши холошу ваткових штанів аж до литки, він давив пальцем уздовж гомілки, і за кожним притиском на гомілці лишався глибокий слід, який спершу червонів, потім ставав буряковим, а потім — синім. Обморожені щоки в Кастуся взялися сірими струнами, які від доторків тріскались, а з тріщин сочилась лімфа.

Несилий дивитися на Кастуся, я виліз із нашої ями й почав спостерігати за діями Якима. Якимові довго не щастило роздмухати вогонь з труту, але він уперто м'яв заздалегідь висушений ягель, обгортав у нього тліючий трут і дмухав до запаморочення в голові. І жодного разу не глянув на мене.

Тепер я вже був абсолютно певен, що він зібрався робити.

Нарешті розклавши багаття, Яким одкопав мороженого пса, що лежав неподалік пришибу, глибоко засипаний снігом, підтяг його до вогнища й умостив одним боком до нього. Незабаром підклав ще хмизу, і коли закрижавілі боки вбитої тварини відтавали, Яким оббивав з них лід.

Навколо гостро засмерділого псиною, адже мерзла шерсть поволі змокала й прогрівалась. Я не знаю гидкішого смороду, аніж псина.

А тоді раптом потягло смалятиною. Мене поривало крикнути Якимові: що ж ти ото робиш! Та він підсовував мерзлого пса чимраз ближче й ближче до ватри.

Коли шерсть на одному боці тварини майже геть чисто вигоріла, Яким повернув собаку іншим боком до вогню. Згодом, вирішивши, що туша достатньо обсмалена, він вибрав найзручнішу паличку й заходивсь обчищати бридку смалятину. Яким збагнув, що такої обробки вогнем було недостатньо. Під запеченим коржем смалятини виявилося ще багато не обсмаленої шерсти. Довелося повторити процес удруге.

Так поступово тварина стала зовсім голою, але всередині вона лишалася мерзла, як і раніше. Я заліз до нашої ями. Кастусь Матусевич лежав спиною в бік вогнища, яке зовсім погасло. Я пошукав жару в попелі, знайшов кілька жарин, але ними годі було розпалити сирий хмиз. Я вийшов з ями й сказав Якимові:

— Можна позичити трохи жару з твого вогнища? Там вогонь згас.

Щось було, певно, чи то в моєму голосі, чи у виразі обличчя, що здивувало Якима, бо він криво посміхнувся й лише стенув плечима. Я набрав у жмуток ягелю живого приску й повернувся до нашого житла. Кастусь від холоду не міг улежати, він сидів, обхопивши коліна руками, і тремтів усім тілом. Струп лівої щоки його репнув навпіл, видовище було страшне. Я швиденько роздмухав вогонь і спробував укласти Кастуся спиною до багаття, щоб швидше зігрівся, та він кволо покрутив головою. Я спитав:

— Може, трохи каші? Я підігрію.

Він знову покрутив головою, тоді раптом почав сидячи блювати. Напад тривав довго й геть виснажив Кастуся. Зрештою, я прибрав усе навколо нього, вкинув у вогонь, а Кастуся поклав спиною до вогню, спереду ж обмостив підсушеним ягелем. Кастусь чи втратив свідомість, чи задрімав. Підклавши ще хмизу в багаття, я знову визирнув з нашої схованки.

Яким уже домігся багато чого. Туша почала розмерзатися зсередини й бубнявіти. Досі на ній проглядалася кожна кістка й кожне ребро, а тепер усе це зникло. Таке явище я спостерігав і в дитинстві, коли батько мій колов кабана. То бували здебільшого утримувані надголодь миршаві істоти, та коли батько, почаклувавши над ними солом'яними віхтями, підпаленими з одного боку, обшкрібав тушу колійським ножем, а тоді обмивав холодною колодязною водою, на його витвір не можна було дивитись без замилування. Тепер мені здавалося, що того домашнього різдвяного священнодійства не слід було порівнювати з оцим нинішнім блюзнірським шамотанням, і все-таки воно викликало із забуття оту щемливу картину.

Яким поклав уже геть обсмаленого пса спиною до вогнища й довго підкладав хмизу, аж поки шкіра на спині почала горіти. Певно, то був експромт Якима, але досить дотепний, і я швидко в тому пересвідчився. Яким раз у раз тикав у те найбільш спалене місце паличкою, а по якомусь часі відтяг тушу від вогню, остудив її трохи снігом і почав «роздягати». Шкіра знімалась легко, відкриваючи рожеві м'язи та майже ідеально білий прошарок жиру на боках. Тепер туша набула звичнішого вигляду, на неї стало навіть не так бридко дивитись.

Кілька разів побіжно блимнувши в мій бік, Яким відчув зміну, що відбулась у мені, і сказав:

— Допоможи стягти...

Не зважаючи ні на які зміни, мені було ще й досі гидко, я не зразу передужав себе й почав допомагати Якимові білувати тушу. Людина мусила вродитися Якимом Литовченком, щоб зуміти без ножа обдерти забиту тварину. Удвох ми досить швидко «роздягли» собаку. Шкіра місцями була перепечена й розлазилась під нашими пальцями, але ми обережно підривали її зсередини та стягали далі. Найважче було оббілувати хвіст і лапи, шкіра нижче від колій не знімалась, Яким просто повідламував усе