Іван Іванович Білик - Яр

Це була шпилька в стилі Газе, та він, я в цьому остаточно пересвідчивсь, уявлення не мав про ті стосунки, що були між мною й Костюком ще зовсім недавно, на початку цього року.

Газе встав і почав ходити кабінетом од столу до дверей і назад. Він склав руки на грудях і дивився собі під ноги, і це була перша ознака, що не все сказане нами влаштовує його, є якісь тріщинки й продухвини, що не дають йому спокою. Та я думав про своє. Тієї ночі я не спав удома. Я не міг піти й дивитись у вічі Оленці, і Паші, і двом чорнявим кучматим хлопчикам, які лишилися сиротами. Я цілу ніч проблукав понад яром, а коли виглянуло сонце, сів на холоднім уламку голої скелі й просидів так, аж доки сонце підібралося й мені стало млосно. Раз чи двічі рука налапувала в кишені холодний метал пістолета, але це був не той «вальтер» і мені було гидко навіть торкатися до нього.

Газе сказав:

— Тимчасово виконуватимете роль начальника поліції.

І відпустив нас. Ми вийшли, і кожен попростував у свій бік, не глянувши один на одного й навіть не обізвавшись.

Я просидів у кабінеті до пізнього вечора, тупо дивлячись поперед себе. Мені здавалося, що зараз увійде Афіноґен і, єхидно всміхнувшись, клацне щелепою:

— Ну, что, Максим Архипович?

Але стіл його стояв порожній, Афіноґен більше ніколи не міг сісти за нього й випнути чоботи майже до мене, як мав звичку робити завше. Мені раз по раз тьмарилося перед очима, у скронях гатили ті самі молотки, що й тоді, у поліційному підвалі. Тільки на якусь мить стало дивно, чому, коли я стріляв, не прибіг вартовий, що сидів у коридорі?

Кабінет затягло синьою павутиною темряви, я нарешті встав і, забувши замкнути двері, пошкрьобав коридором до виходу. Черговий зупинив мене:

— А ключі, пане шефе?

Я став, подивився на нього, тоді забув, що він хоче від мене, і потяг чоботи далі. Надворі надав дощ, я підставляв йому своє спашіле обличчя й ішов, не добираючи шляху, сковзаючись у багні та розбризкуючи калюжі. Біля собору зіштовхнувся з отцем Юлієм, старий священик поздоровкався, хоч навряд чи впізнав, а я в нерішучості зупинився. Ноги несли туди, куди я не мав ні бажання, пі сили, ні сміливости йти. Я звернув у протилежному від Черкас напрямку й почалапав темним завулком до свого рідного дому, не думаючи про те, чекає там хтось на мене чи не чекає. Батьківська хата зустріла мене ще здалеку, відвернувшись одірваним причілком до вгородів. Я помаленьку штовхнув хвіртку ногою й зайшов у двір, а потім і в не причинені двері.

На столі горів каганець, під образом Діви з немовлям синіла стара батькова сорочка, яку я пам'ятав мало не з дитинства, на столі, біля самого каганця блищала проти світла його кругла кукса, вистромившись із обтріпаного рукава. Біля печі, тримаючи руку в руці, стояла мати, а на стільці між столом і скринею сиділа Оленка.

Я мляво поздоровкався й опустився на лаву при порозі, над самою лоханкою. Вони всі дивилися на мене, мовби головне було в мені, і чекали, що я скажу. Я вже хтозна й відколи не був у цій хаті, і чи то від того, чи з якоїсь іншої причини очі мої засвербіли й повіки дрібно засіпалися.

Підійшла мати й почала рушником витирати моє змокріле обличчя, але я відсторонив її.

— Змок, так я й...

Вона покірно відступилася геть і знову стала коло печі. Тоді озвалась Оленка. Якби я почув її голос десь у темряві, не впізнав би.

— Де ти був? — спитала вона.

Я не знав, що їй відповісти й що взагалі можна сказати в такому випадку. Слова здавалися нікчемними й позбавленими сенсу, і я тільки здвигнув плечима. І плечі, і руки, і все тіло мені боліли, мов побиті або налляті пекучим свинцем. Оленчин голос примусив мене здригнутися.

— Де... він?

Я й тепер нічого не відповів і тільки пильно дивився на пальці своїх рук, які, обернені догори на колінах, починали один по одному сіпатися — майже неприродно, від чого миттєві спалахи електричного струму то там, то там протинали моє зболене тіло.

— Макси..

Оленка підійшла ближче, заступивши собою жовте світлечко каганця, чорна й широка в попереку.

— Ти його бачив, Макси?..

Я намагався заглянути їй у вічі, які накрила тінь, і раптом побачив одне, тільки одне око, те, що ближче до стіни, і воно було страшенно схоже на благаюче, перелякане око Антона тоді, в останню мить. Я закричав:

— Бачив! Бачив! Немає вже його! Немає!

Оленка відступила на крок, хитнулася, спробувала дійти до лави й ухопилася за її край, але впала навколішки, тоді боком на руку, тоді навзнак, випнувши догори великий живіт. Батько й мати разом кинулися до неї, старий у поспіху зачепив каганець, і в хаті блимнув морок, а я сидів, мов прикутий до лави важким ланцюгом, і не міг поворухнутися.

За моїми підрахунками, було перше березня, коли Яким перейшов од погроз до дії. Ми вже днів із двадцять варили та їли перловку, але такими жебрацькими дозами, що навіть штрафна пайка, яку видавали порушникам режиму в концтаборі, могла б здатися проти ложки крупи справжньою мрією. Лише для Кастуся ми варили стільки, скільки він міг подужати, хоча він їв тепер день у день гірше.

Ми намагались ощадити і своє тілесне тепло, і енергію, рухатися по можливості менше, лише по черзі з Якимом ходили шукати паливо. Нам пощастило знайти вмерзлу в кригу деревину невідомої породи, ми пообламували на