Іван Іванович Білик - Яр

— Прошу говорити стисло й конкретно.

Я розтулив вуста, проте він підніс долоню:

— Не вас питаю, пане підпоручнику.

Заворушився Костюк:

— Мене?.. Та як... Він, значить, Ягола Антін, мовчав і мовчав і не хотів нічого казать, а він, значить, шеф, ну... шмагав його. Питає: «Вспомнил?» Той мовчить. Шеф за бича. Тоді ще питає: «Вспомнил?» А той мовчить. І мовчить, і мовчить, тоді каже...

Костюків голос хрипів, ніби тріснутий глечик.

— Тоді каже: «Розв'яжіть руки». Шеф питає: «А скажеш?» Той каже: «Скажу». Шеф каже мені: «Развяжи ему руки». Я скинув вірьовку з кільця й зробив, як він хотів. «Ну, — каже, — говори!» — До того. А той каже: «Хай оці вийдуть, тоді». Шеф каже...

Тлумач упівголоса переклав лейтенантові слово в слово й лейтенант уважно дивився на Костюка. Після тієї жахливої події минуло менше доби, і я теж дивився Костюкові в рот. Він розповідав дуже правдоподібно, ще й руками допомагав у найдраматичніших ситуаціях, а все ж було зовсім, зовсім не так.

— Шеф каже: «Говори при них». А той каже: «Ні, — каже, — при їх не скажу». Шеф каже до мене й до нього, — Костюк показав у мій бік великим пальцем, — каже: «Отойдите к окну. Не слышите, — каже, — нам с Антоном Ивановичем поговирить надо!» Ну, ми відійшли. А той узяв шось таке шептать, шо й не добереш. Тоді шеф каже: «Не слышу», а той каже: «Шо я, кричатиму?» І шепотить собі під ніс. Шеф нахилився нижче, а той хвать за наган та на нього. Шеф став і рачки, рачки до стіни, а той бах, бах — і готово. Тоді він узяв, — Костюк знову тицьнув одчепіреним великим пальцем у мій бік, — та тільки бах-бах, ну й готово.

Костюк замовк, і лейтенант підохотив його:

— Далі!

— А шо ж далі? Якби не він, то...

— А чого ж ви стояли й дивилися?

Костюк обернувся до мене — мов до свідка:

— Шо б же я робив? Стояв і млів під стіною... Моя ж карабіна не в мене, а нагорі... Ну й...

— А де пан поручник узяв пістолет?

— Де! Витяг та й...

Лейтенант швидко подивився на мене й знову сказав:

— Обидва вбиті кулями з «вальтера», калібру шість тридцять п'ять. Це вам відомо?

Костюк стиснув плечима:

— Хіба там додивляєшся?

Газе вдруге глянув на мене й запитав:

— Що ви на це скажете, пане підпоручнику?

Я не знав, що на те сказати, бо в мого шефа був не «вальтер», а великий парабелум. Однак же це, видно, не хвилювало Костюка, він обізвався, хоч його й не питали, і цим самим дав мені змогу подумати:

— Це вже я не знаю, де він узяв той наган, бо в нашого шефа таки «вальтер», германський, шість тридцять п'ять.

— Я не вас питаю, — гримнув на нього лейтенант Газе, але я вже знав, у чому справа.

Я сказав:

— У нас пістолети однакові. Пан поручник мав два й один подарував мені.

— Де він його взяв?

— Не знаю. На початку війни зброя валялася де завгодно, під кожним кущем.

Я крізь туман подумав, що випадково потрапив у ціль, бо Газе переглянув папери акту й зовсім байдуже перейшов до іншого питання. Значить, Костюк передбачив усе, навіть «вальтера» знайшов десь і поклав до кобури вбитого Афіноґена. Тепер мені стали ясні й оті незрозумілі тоді маніпуляції Костюка, коли він почав розтирати мертвому Антонові деформовані мотузкою руки. А потім, підійшовши до мене, він сказав: «Дай наган. Не бійся». Я байдуже простяг йому спітнілу, слизьку зброю, він витяг магазин і здивовано промовив: «Ні одного патрончика...» Так, патронів до мого «вальтера» в мене було чотири штуки, і я, мабуть, стріляв до останнього. Костюк почав плювати на пістолет і старанно терти його полою сукняного кітеля, а мені в голові майнула думка, що він, можливо, повівся б тоді, на самому початку, й не так, якби знав, що в мене вже не лишилося жодного набою. Костюк довго тер пістолет, тримаючи його крізь другу полу кітеля, тоді вклав спершу в м'яку, мертву руку Афіноґена, далі проробив те саме з Антоном і там і лишив його — біля розігнутих пальців Яголи. Потім же, коли ми, відвівши дядька Йовхима до його камери, піднялись нагору, Костюк сходив у кімнату чергових і за хвилину приніс такий самий «вальтер», як і мій. Цей пістолет він теж старанно вишмарував, постиравши з нього всі свої відбитки, до яких не забув би придивитися слідчий, і сказав: «Я на пустирі вбив кота з нього й ще не почистив. Усе як треба».

Лише тепер я збагнув увесь хід логічної думки Костюка, і мовчки подякував слідчому, який майже нічого не питав мене.

Газе почав цікавитися нашими з Афіноґеном стосунками, та я вже відповідав неуважливо й одбувався потиском плечей або ж односкладовими словами.

— Мені дуже не подобається колір вашого обличчя, пане підпоручнику, — сказав Газе.

Я стеснув плечем, а він обізвався знову:

— Так поводяться люди, які ще не все сказали.

Костюк безпардонно перебив його:

— Якби ви вбили рідного брата своєї жінки, то й ви б...

На мій подив Газе лише глянув на Костюка й нічого не сказав. Ні, здається, ще й заохотив:

—