Іван Іванович Білик - Яр

class="book">Він майже пострибав до Яголи, ухопив чорний гумовий шланг і залящав ним по скривавленій спині Ягоди. Широко роззявляючи рот, Антін захрипів — голос його геть зірвався. Афіноґен ударив кілька разів і спитав:

— Говорить будешь?

Відповіді не було. Ягода притих. Афіноґен знову вдарив його кілька разів і знову Ягола зайшовся глухим хрипотом.

— Скажешь?

Так повторювалося з півгодини, а може, і менше, бо я втратив чуття часу й простору, і тільки дослухався тих болючих молотів, що гатили мені в скронях, тоді перейшов на чоло, а далі взялися до потилиці. Я був на межі якогось апоплексичного удару й чекав, коли впаду й розіб'юсь об підлогу, мов старий череп'яний глечик. Афіноґен шмагав Антона, і зі спини в того летіли маленькі блискучі бризочки. Часом вони порскали вгору, і я бачив їх проти заґратованого віконечка.

Потім я мов крізь сон почув тихе й хрипке:

— Грицько...

— Как'ой? Как'ой Грицьк'о? Говори!

І знову бризочки сяйнули проти шибки.

— Гала... Гала... бурда...

І певно, у мені жила чиясь інша сила й інша воля, і чужі вуха слухали ті слова, і чужі нерви керували моїми м'язами, я налапав у кишені шерхку й холодну ручку «вальтера», і пальці мої зсудомилися на ній, аж затерпли. Я побачив широко розплющене око, яке злякано дивилося на мене, злякано й водночас ніби здивовано, бо коли людина перебуває на зламі життя й смерти, зраджують насамперед нерви, втрачає пружність ота сила, яка досі координувала твої дії й твої подуми, і кожен орган чуття й руху починає жити окремо, сам по собі, і око більше не знає, що робитимуть руки чи яке слово злетить наступної миті з язика. Те Антонове око немов попереджало мене, що воно більше не має волі й що настав край усьому. Афіноґен допитувався далі, чергуючи запитання з ударами, і тепер Антін уже остаточно втратив владу й над язиком, і над розумом, і тільки око ще зирило на мене, лише в ньому зберігся останній заклик, і прохання, і розпач. Афіноґен, шмагнувши гумою по закривавленій спині Антона, схопив його за чуба й почав кричати просто в обличчя:

— Кто еще!... Кто еще, говори!

Антін прохрипів, не зводячи з мене ока:

— Ахванас...

Я витяг руку з кишені, не розчіплюючи пальців, і натиснув на гачок. Афіноґен рвучко повернув голову, на мить застиг, а тоді присів і почав рачки відповзати в куток, у темний куток за важкою бетоновою підпорою. Я натиснув на гачок удруге й утретє, пальці мої стискались, мов у хворого на танок святого Віта, по тому пролупав і четвертий постріл. Мені було дивно спостерігати, як Афіноґен, спершись на кісточки пальців, опустився на сідницю, далі вмостився зручніше, випростав ліву ногу, потому й праву, по тому торкнувся потилицею сірої вогкої стіни, почав повільно, дуже повільно хилитися набік і раптом, як ніби роздумавши, упав і вдарився скронею об підлогу. Голова його так лунко дзенькнула, наче металева, пальці обох рук широко розчепірилися, усе тіло здригнулось і затихло, і пальці почали помалу стулятися в п'ястуки.

У протилежному кутку щось ворухнулось, я подивився туди й побачив Костюка, який стояв, щільно притулившись до підмурка. Я ступив туди крок і другий, між нами й досі висів Антін, прип'ятий до кільця мотузкою. Треба було якось обійти його, та я не знав, як це зробити. Костюк удруге заворушився й проказав своїм хрипким голосом:

— Не треба, шефе... не треба...

Я не знав, про що він каже, тоді глянув на пістолет і здогадався. Цівка мого «вальтера» тремко дивилася просто в вічі Костюкові, і пальці самовільно сіпалися.

— Чуєш, не треба, шефе... Шефе!... Ми все зробимо, чуєш, опусти... Не треба... Скажемо, шо то він, чуєш...

Я мало не впав на Яголу і схопився за нього руками. Тіло безвільно загойдалось, і я без особливого здивування констатував, шо воно мертве. Голова теліпалася на в'язах, мов груша, і додолу з неї бігла, розтікаючись біля моїх ніг, яскраво-червона нитка крови. Я відійшов до порога й знесилено сів на цемент.

А за два кроки від мене стояв дядько Йовхим. Мені було так байдуже до всього, що я тупо дивився майже незрячими очима й на нього, і на Костюка, який квапливо розв'язував мотузку, перше біля кільця, тоді коло Яголиних рук. Ягола м'яко тицьнувсь обличчям у клейку червону, калюжу, як і тоді, коли ще був живий. А Костюк заходився невідомо нащо розтирати йому набряклі й поранені зап'ястки, у які поврізувалася мотузка.

За чотири роки каторги на моїх очах померло безліч людей, але їхня смерть не приголомшила мене так, як смерть Антона. Я знав — мені конче необхідно довідатися, згадати, нащо Костюк робить усе оте, нащо термосить мертвого, та жахлива байдужість, немов тягуча запона сірого туману сповила мене всього — і очі, і розум, і бажання напружити пам'ять, і ті сили, що в'яжуть докупи людські думки, падаючи їм стрункости й логіки...

Нас викликали до комендатури — мене й Костюка. Це був справжній допит, і ніхто з присутніх не намагався вдавати з нього щось пристойніше чи більш невинне. Ми сиділи на стільцях, а Газе був за полірованим дотом свого столу. Віддалік стояв комендатурський перекладач. Навіть оця незначна деталь підкреслювала офіційність нашої розмови. Іншим разом лейтенант залюбки розмовляв би зі мою без тлумача.

Голоси долинали до мене якимись маленькими й нереальними, і самі люди, що розмовляли по черзі, теж були маленькі, мов іграшкові. Цей психічний стан був мені добре знайомий ще з тридцять сьомого року, та й з пізніших часів каторги, але він чомусь не лякав мене, далебі й не бентежив. Мені було байдуже, про що тут мовилося й що могло стати наслідком розмови. Дивувало тільки, як я потрапляю відповідати на всі запитання лейтенанта.