Іван Іванович Білик - Яр

— Спускай штаны!

Костюк розперезав Антона й виконав наказ.

— И рубаху!

Той закотив Антонову сорочку до самих пліч.

— Давай! — крикнув начальник.

Костюк підібрав з підлоги метровий шмат гумового шланга, на який я не звернув був уваги, і почав розмірено бити Яголу. По спині в мене спершу пробігли мурашки, і лише після цього перед очима виникли образи Кості та його начальника Семена Семеновича. Антін Ягола попервах тільки стогнав, по тому крикнув, аж мені серце зайшлося, а далі почав розтинати моторошними криками холодне повітря камери за кожним ударом. Тіло його вкрилося рожевими стежками, які поволі набрякали й червонішали, армований шланг посвистував у повітрі й лящав пострілами, а Ягола несамовито кричав. За кожним помахом Костюкової руки в мене здригалися м'язи, наче я опинився в київській Лук'янівській тюрмі й та гума вбивала моє тіло.

Хвилин за десять Афіноґен гукнув:

— Достаточно!

Костюк пошпурив своє знаряддя додолу й витер полою кітеля геть спітніле чоло. Ніздрі його спрагло роздимались. Афіноґен підійшов до Яголи й підняв за чуба його звислу голову:

— Ну, голубчик, вспомнил?

Дивлячись на нього широко розплющеними очима, Антін лише сапав.

— Ну, вспомнил?!

Той не сказав і слова.

— Тебе что — уши заложило?

Сіпнувши головою, Антін випручав її з Афіноґенових рук і почав одхаркуватись. Афіноґен гидливо сахнувсь, і коли Антін трохи заспокоївся, знову спитав:

— Ну, вспомнил?

Той покрутив головою.

— Давай еще! — гукнув начальник поліції Костюкові. — Помоги ему вспомнить!

Костюк підняв з підлоги гумовий шланг і заходився знову стьобати ним Антона. Антін кричав і вив, як звір. Набряклі шмаговини почали тріскатися, і пирснула кров, повільно забарвлюючи шкіру. Мене аж тіпало. Я вже не зважав на те, дивиться на мене Афіноґен, чи не дивиться, і лише згинався за кожним ударом лункого гумового бича. Від ляскоту, криків і нудного, паморочливого смороду крови в голові в мене мов гатило кувалдами.

Афіноґен схопив Костюка за полу й відтяг од Антона. Крики припинилися, перейшовши у хрипкі стогони.

— Вспомнил?

Антін стогнав, повисши на викручених догори руках лантухом. Афіноґен крикнув несамовитим голосом:

— Еще ему!

Костюк почав ляскати знову, і знову, Я гола закричав, ніби смертельно поранений кінь мого вже покійного сусіди Микити Штоня, а гума била й била його по слизькому мокрому тілі й теж загрозливо скрикувала. Тоді голос Антона зірвався, він захрипів, а невдовзі й геть замовк, безвільно повисши на мотузі. Костюк перестав махати й нестямно заблимав на Афіноґена:

— Куди ж його ше!

Той підійшов, ухопив Антона за склеєний чуб і глянув у обличчя. Очі в Антона були заплющені, і Афіноґен сказав:

— Отвяжи!

Костюк розв'язав мотуз, і Ягола клунком упав на підлогу, закривавлений і нерухомий, тицьнувшись обличчям у калюжу власної крови. Начальник поліції нахилився й перекинув його долі спини. Мотузка вислизла з кільця й упала на підлогу. У камері було тихо, Чулося тільки важке сапання Костюка. Я підсвідомо зігнувся й не зводив очей з Антонового виду. Він не подавав жодних ознак життя. Та коли Афіноґен розстебнув йому на грудях сорочку, правдивіше — розірвав, шарпнувши обома руками, Ягола заворушив ногою, тоді ще раз і ще, далі розплющив очі й знову заплющив.

Афіноґен поторсав його за петельки:

— Вспомнил?

Антін перекинувся на бік, але нічого не сказав.

— Ну, вспомнил? Или еще хочешь?

Він торсав і торсав Антона, та той навіть очей не розплющив.

— Костюк! — схопився на ноги начальник поліції. — Давайте еще, растритуды ero мать — перемать!

Але Костюк став дибки.

— Не буду!...Самі, коли хочете!... Не можу вже!.:.

— Давай, г'ов'орю! — двічі клацнув щелепою Афіноґен, та Костюк стояв одвернувшись до віконечка. Афіноґен сам ухопив мотуза й прошилив кінець його в залізне кільце на бетоновому сволоці, тоді почав квапливо підтягати Яголу. Однак тягти було важко, мотуз заїдав, кільце сердито гриміло й бризкало. Нарешті, почервонівши від люті й напору, Афіноґен підтяг-таки Яголу до певного рівня й зав'язав угорі вірьовку.

— Вспомнил? — глянув він у вічі Антонові, нахилившись і задерши свою голову вбік.

Антін хрипів і плювався.

— Приведи того! — кинув Костюкові начальник.

Той пішов до дверей, торгнув, тоді Афіноґен витяг із кишені ключ і шпурнув йому під ноги. Ми зустрілися поглядами. Такого страшного я ще ніколи не бачив шефа. Я не міг звести зуба з зубом, руки в мене теж сіпались, і я міцно стискав їх у п'ястуки. Рипнули двері, і на порозі став дядько Йовхим. Костюк помалу торкнув його в спину, і вони увійшли до камери.

— Дверь! — нагадав Афіноґен.

Костюк причинив і замкнув двері.

— Ключ сюда!

Поліцай кинув йому ключ під ноги. Залізяка брязнула об цемент і спинилась тільки в кутку. Афіноґен підібрав її й поклав собі в кишеню. Я не знав, що він зараз робитиме, і дивився на дядька Йовхима Дерезу. Йовхим стояв, утупившись у підлогу. Щоки його заросли густою сивою щетиною, обличчя було бліде й неначе кам'яне. Афіноґен підступив до нього й тричі клацнув щелепою:

— В'от! Видишь? В'от! Сейчас и не так'ое увидишь. А потом и тебя...