Джордж Мартін - Гра престолів

— Король на Півночі!

— Король на Півночі!

— КОРОЛЬ НА ПІВНОЧІ!

Данерис

Земля тут була червона, мертва й пересохла, а доброго лісу майже не знайти. Послані по дрова вояки повернулися, нарубавши покручених тополь і назбиравши фіолетового хмизняка й оберемків брунатної трави. Вибравши два дерева — найпряміші — й обчухравши їх від гілля, вони обдерли кору й нарубали колод, а тоді виклали їх квадратом. Усередину накидали соломи, хмизняка, кори й обдертого гілля, а ще в’язанки сухої трави. З маленького табуна, який їм лишили, Рахаро вибрав жеребця; коня й порівняти не можна було з червоним огиром хала Дрого, але хто з ним зрівняється? Завівши коня всередину, Аґо пригостив його побабченим яблуком — і вмить зарубав, поціливши сокирою між очей.

Зв’язана за руки-ноги Міррі Маз-Дуур з землі спостерігала за цим, а в чорних очах її плескалася тривога.

— Забити коня замало,— мовила вона до Дані.— Сама по собі кров — це ніщо. Звідки тобі взяти слова для заклинання, звідки взяти мудрість відшукати їх? Гадаєш, криваві чари — дитяча забавка? Ти обзиваєш мене мейгі, мов це прокльон, але насправді це слово означає «мудра». Ти ще зовсім дитина — недосвідчена дитина. Хай що ти хочеш зробити, це не спрацює. Звільни мене — і я тобі допоможу.

— Я стомилася від базікання цієї мейгі,— звернулася Дані до Джого. Тоді він шморгнув богосуджену батогом — і та нарешті замовкла.

Над тушею коня збудували підвищення з обтесаних колод, узявши для цього стовбури менших деревець і гілки з більших, а ще всі рівні й товсті галузки, які тільки змогли відшукати. Вкладали дерево зі сходу на захід, як ходить сонце. На підвищенні зібрали скарби хала Дрого: і велике шатро, і фарбовані безрукавки, і сідла зі збруєю, і батіг, що йому на повноліття подарував батько, і арах, яким він зарубав хала Ого з сином, і могутній лук з драконової кістки. Аґо хотів іще покласти сюди зброю, яку кровні вершники Дрого піднесли Дані як весільний дарунок, але вона не дозволила.

— Це моє,— сказала вона,— і я залишу це собі.

Згори на халові скарби настелили хмизняка, а на нього накидали в’язанок сухої трави.

Сонце підбивалося до полудня, коли сер Джора Мормонт відвів Дані вбік.

— Королівно...— почав він.

— Чому ви так мене називаєте? — виклично поцікавилася вона.— Мій брат Вісерис був вашим королем, хіба ні?

— Був, міледі.

— Вісерис помер. А я його спадкоємиця, остання з дому Таргарієнів. Що належало йому, тепер належить мені.

— Ко... королево,— мовив сер Джора, опускаючись на одне коліно.— Мій меч, який належав йому, тепер ваш, Данерис. І серце також, хоча йому воно й ніколи не належало. Я простий лицар, я не можу запропонувати вам нічого, крім вигнання, але благаю, вислухайте мене. Відпустіть хала Дрого. Ви не залишитеся самі. Обіцяю, ніхто не забере вас у Ваїс-Дотрак, якщо ви самі цього не захочете. Вам не потрібно приєднуватися до дош-халіну. Їдьмо зі мною на схід. Ї-Ті, Карт, Нефритове море, Ашай у Тіні... Ми побачимо небачені досі дива, питимемо вина, які піднесуть нам боги. Будь ласка, халесі! Я знаю про ваші наміри. Але не варто. Не варто!

— Я мушу,— сказала йому Дані. І ніжно й сумно торкнулася його обличчя.— Ви не розумієте.

— Я розумію, що ви його кохали,— сказав сер Джора голосом хрипким від розпуки.— Колись я теж кохав свою леді-дружину, але ж я не помер з нею разом. Ви моя королева, мій меч належить вам, але не сподівайтеся, що я стоятиму осторонь, коли ви сходитимете на погребальне вогнище Дрого. Я не збираюся дивитися, як ви згоряєте.

— То ви цього боїтеся? — легенько поцілувала його Дані у широке чоло.— Я не така вже дитина, як ви гадаєте, любий сер.

— Ви не плануєте померти разом з ним? Присягаєтеся, королево?

— Присягаюся,— відповіла вона загальною мовою Сімох Королівств, яка по праву була її рідною мовою.

Третій шар підвищення був виплетений з тоненького віття — з палець завтовшки, не більше, й укритий сухим листям і лозою. Цей шар викладали з півночі на південь, від льоду до полум’я, а на нього навалили високу гору м’яких подушок і застелили шовковими простирадлами. Поки закінчили приготування, сонце покотилося на захід. Дані зібрала навколо себе дотраків. З них залишилася щонайбільше сотня. «А зі скількома починав Ейгон?» — подумала вона. Байдуже.

— Ви — мій халасар,— заговорила вона.— Перед собою я бачу обличчя рабів. Я звільняю вас. Зніміть ланцюги з шиї. Якщо хочете, ідіть собі, ніхто вас не зачепить. Якщо ж залишитеся, то тільки як брати й сестри, чоловіки й дружини.

На неї без жодного виразу дивилися чорні очі.

— Перед собою я бачу дітей і жінок, і зморшкуваті обличчя літніх. Учора я сама була дитиною. Сьогодні я жінка. Завтра я стану старою. Кожному з вас кажу я: простягніть мені свої руки і свої серця — і для вас завжди знайдеться місце.

Вона обернулася до трьох воїнів свого хасу.

— Джого, тобі я віддаю батіг зі срібним руків’ям — мій весільний дарунок, і нарікаю тебе ко та прошу дати обітницю, що відтепер ти житимеш і помреш, як кров од крові моєї, і завжди триматимешся поруч і оборонятимеш мене.

Джого узяв батіг з її рук, але на обличчі у нього читалося збентеження.

— Халесі,— мовив він, завагавшись,— так не буде. Це буде ганьба для мене — стати кровним вершником жінки.

— Аґо,— провадила Дані, не зважаючи на слова Джого. «Якщо я озирнуся — пропаду».— Тобі я віддаю лук з драконової кістки, який я отримала як весільний дарунок.

То був двічі вигнутий лук, блискучий, чорний і вишуканий, більший за неї саму.

— Я нарікаю тебе ко та прошу дати обітницю, що відтепер ти житимеш і помреш, як кров од крові моєї, і завжди триматимешся поруч і оборонятимеш мене.

Опустивши погляд, Аґо прийняв лук.

— Я не можу дати таку обітницю. Тільки чоловік має право вести халасар і нарікати ко.

— Рахаро,— вела Дані далі, відвертаючись,— ти отримуєш великий арах, мій весільний дарунок, з оздобленими золотом руків’ям і клинком. Тебе я теж нарікаю ко та прошу дати обітницю, що відтепер ти житимеш і помреш, як кров од крові моєї, і завжди триматимешся