Джордж Мартін - Гра престолів

Фреїв.— Почекати, нехай ці двоє королів побавляться у гру престолів. А коли вони награються, ми можемо або прихилити коліно перед переможцем, або виступити проти нього — як схочемо. Оскільки Ренлі збирає військо, цілком вірогідно, що лорд Тайвін згодиться на перемир’я... і захоче повернути собі сина цілим і неушкодженим. Шляхетні лорди, дозвольте мені поїхати до нього в Гаренхол і домовитися і про гарні умови, і про викуп...

Але голос його потонув у обуреному ревінні.

— Боягуз! — прогуркотів Великий Джон.

— Якщо ми попросимо перемир’я, він подумає, що ми слабаки,— оголосила леді Мормонт.

— До біса викуп, не можна віддавати Царевбивцю,— гаркнув Рикард Карстарк.

— А чому не укласти мир? — запитала Кетлін.

Усі лорди перевели очі на неї, та саме Робів погляд вона відчула — його і тільки його.

— Міледі, вони убили мого лорда-батька, вашого чоловіка,— похмуро сказав Роб. Діставши меч із піхов, він поклав його на стіл — ясну крицю на круглу стільницю.— Ось який мир я підготував для Ланістерів.

Великий Джон схвально заревів, а з ним і інші — вони кричали, і витягали мечі, і гримали кулаками об стіл. Кетлін дочекалася, поки вони вгамуються.

— Мілорди,— сказала вона потому,— лорд Едард був вашим сюзереном, а от я ділила з ним ліжко й народжувала йому дітей. Невже ви гадаєте, що я любила його менше за вас? — Її голос тріснув од горя, але Кетлін, глибоко зітхнувши, опанувала себе.— Робе, якби меч міг повернути його, я б не дозволила тобі вкласти клинок у піхви, поки Нед знову не опиниться біля мене... але Неда більше немає, і сто перемог у Лопотючому лісі цього не змінять. Неда немає, і Дарина Горнвуда, і доблесних синів лорда Карстарка, і ще багатьох добрих воїнів, і ніхто з них уже не повернеться до нас. То невже ми хочемо ще більше смертей?

— Ви жінка, міледі,— низьким своїм голосом прогуркотів Великий Джон.— Жінки на таких речах не розуміються.

— Ви — слабка стать,— докинув лорд Карстарк, чиє обличчя прорізали тужні зморшки.— Чоловік потребує помсти.

— Віддайте мені Серсі Ланістер, і ви побачите, на що здатна слабка стать,— відповіла Кетлін.— Можливо, я справді не розуміюся на стратегії і тактиці... зате я добре розумію, що таке змарноване життя. Ми пішли на війну, бо війська Ланістерів спустошували приріччя, а Неда ув’язнили за олживим звинуваченням у зраді. Ми воювали, бо хотіли захистити себе й вибороти свободу мого лорда-чоловіка.

Що ж, першого ми досягли, а друге нам уже не підвладне. До скону я горюватиму за Недом, але я маю думати про життя. Я хочу повернути дочок, а їх і досі утримує королева. Якщо мені вдасться обміняти чотирьох Ланістерів на двох Старків, я вважатиму це вигідною угодою і дякуватиму богам. Я хочу, Робе, щоб ти спокійно правив у Вічнозимі на батьковім престолі. Я хочу, щоб ти прожив повноцінне життя: цілувався з дівчатами, одружився, народив синів. Я хочу поставити крапку. Хочу повернутися додому, мілорди, і там оплакати свого чоловіка...

Коли Кетлін договорила, у залі запала тиша.

— Мир,— мовив дядько Бринден.— Мир — це добре, міледі... але на яких умовах? Чи варто перековувати мечі на орала, якщо завтра вони знову знадобляться?

— За що померли Торен і мій Едард, якщо все, що я привезу назад у Картвердь, це їхні кістки? — запитав Рикард Старк.

— Ет,— зронив лорд Бракен.— Грегор Кліган спустошив мої лани, замордував селян, а від Стоунгеджу лишив курні руїни. То мені прихилити тепер коліно перед тими, хто його послав? За що ми боролися, якщо зараз повернемося до того, з чого почали?

На подив і обурення Кетлін, з ним погодився лорд Блеквуд.

— Якщо ми укладемо мир з королем Джофрі, чи не станемо ми зрадниками щодо короля Ренлі? А що як олень переможе лева — що тоді буде з нами?

— Хай що там ви між собою вирішите, а я Ланістера королем не назву ніколи,— оголосив Марк Пайпер.

— І я! — крикнув хлопчак Дарі.— Ніколи!

І знову здійнявся ґвалт. Кетлін впала у відчай. Їй майже вдалося, думала вона. Вони майже послухалися, майже... а тепер усе на пси. Не буде ні миру, ні можливості загоїти рани, ні безпеки. Перевівши погляд на сина, вона спостерігала, як той слухає суперечку лордів — стривожено хмуриться, однак не може розлучитися зі своєю війною. Він дав обіцянку одружитися з дочкою Волдера Фрея, але зараз Кетлін ясно бачила, хто його справжня наречена: домаха, яку він поклав перед собою на столі.

Кетлін саме думала про дівчат, гадаючи — побачить їх іще коли-небудь чи ні, аж тут на ноги скочив Великий Джон.

— Мілорди! — гаркнув він, і голос його загримів, відбившись од крокв.— Ось моя відповідь двом цим королям! — і він демонстративно плюнув.— Ренлі Баратеон мені ніхто, і Станіс теж. Чого це вони мають правити мною і моїми володіннями з якогось свого квітучого престолу в Небосаду чи Дорні? Що вони знають про Стіну, про вовчий ліс, про кургани перших людей? У них навіть боги неправильні. І Чужі б узяли тих Ланістерів теж — я ситий ними під зав’язку! — потягнувшись за спину, він видобув величезний дворучний меч.— Чом би нам самим знову не владарювати у своїх землях? Ми одружилися свого часу з драконами, але всі дракони вже мертві! — оголосив він і вказав вістрям меча у Роба.— Ось сидить єдиний король, перед яким я згоден прихилити коліно, мілорди,— прогуркотів він.— Король на Півночі!

І він, ставши навколішки, поклав її синові до ніг свого меча.

— На таких умовах і я пристаю на мир,— мовив лорд Карстарк.— Хай забирають свій червоний замок і своє залізне сідало,— витягнув він свого меча з піхов.— Король на Півночі! — гримнув він, опускаючись навколішки поряд з Великим Джоном.

Підвелася Мейдж Мормонт.

— Король зими! — оголосила вона й поклала поруч з мечами свою шпичасту булаву. І тут почали підводитися й лорди приріччя — Блеквуд, і Бракен, і Малістер; цими домами ніколи не правили з Вічнозиму, але вони в Кетлін на очах спиналися на ноги, витягали клинки, прихиляли коліна й вигукували давні слова, яких не чули в королівстві вже понад триста років — відтоді як Ейгон Дракон об’єднав Сім Королівств у одне... але ось вони, звучать знов, відбиваючись од балок у батьковій великій