Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

Дівчина невдоволено насупилася. Вона не захотіла реагувати на абсурдну заяву. Тіло сковувало від страху за людину, яку стала вважати другом. Решта, навіть власні проблеми, відійшли на другий план. Ховаючи обличчя в долонях, спустила ноги на підлогу, намагаючись підвестися.

– Мені треба його побачити, – пробубнила тремтячим голосом, – Ти мусиш його відпустити. Це ж Руслан, твій начальник служби безпеки.

– Гидка, мабуть, в мене охорона, раз такий начальник, – прикуривши нарешті, байдуже відзначив Кирило, – То як, повідаєш історію, чого смикаєшся через цього Юду? Нехай, Чернишевський, з ним усе зрозуміло. Молодість згадалася, дурість. Цей нащо тобі? Чи Вовкодава мало? Вирішила й на цього товариша перейти? А тут хоп, не склалося.

– Ти хворий, Кирило.  

Не було сил чинити опір і висловлювати обурення. Звикла до абсурду, що лився з вуст Рощина, з кожним разом все шаленіший. Боялася лиш уявити, як далеко зайде у своїх фантазіях і найгірше – діях.

– Зате ти, дивлюся, дуже здорова стрибати з одного ліжка до іншого! Інанни мало? – випускаючи густі клуби диму, чоловік стежив за слабкими спробами Ритки встати, – Хочеш повторення?

– Що?

Завмерши, Одинцова з жахом дивилася на безсердечного чоловіка, який ще недавно був єдиним у її житті. Важливим, дорогим, близьким, котрий врятував від кабали. І він знову натякає на бордель?

Задалося, що й зараз, схоже, перебувають у публічному будинку. Черговому, якщо вірити Павлові, проте вже не чиємусь, а у володінні самого Рощина. Якось Кирило ризикнув побити її, довести до півсмерті Буртенка, що завадить підкласти її, Маргариту, знову під десятки чужих чоловіків.

– Ти хочеш повернути мене в бордель? – розгублено видихнула.

Реакція була негайною.

– Здуріла зовсім? – заволав чоловік, стукнувши кулаком по скляній стільниці. На вилицях заходили жовна, а в очах спалахнули злі іскорки, – Досить з мене одного твого коханця – Вовкодава! Наслідки ще довго розгрібати доведеться. Більше думати про інших мужиків не посмієш. 

Зітхання полегшення зірвалося з вуст дівчини. Принаймні у Рощина залишалися останки здорового глузду. Виходить, ще щось значить для цього чоловіка, а окрім нього самого, боятися їй більше нічого. Це втішало мало, але гарантувало недоторканність із боку чужаків. З Кирилом якось упорається. От тільки…

– А Руслан?.. – обхопивши себе за плечі, з благанням поглянула на чоловіка.

– Що Руслан? Гарно Тимур вигадав, правда? – зім'явши недопалок, Рощин кинув той у попільничку, – Закувати цього вилупка в ланцюги, а потім тебе доставити на виставу. Та не думав, що ти слабенькою такою виявишся, не встиг побачити твоєї реакції.

– Навіщо ви це робите? На зло мені? Бажаєте добити? – з відчаєм заволала Одинцова, – Тобі потрібна я? Ось вона! Бери й роби, що забажаєш! Не чіпай більше нікого!

– Ах, не чіпай! Здався тобі цей Бурий! – підскочивши, за кілька кроків опинився віч-на-віч з дівчиною, – Чому?

– Тому що я винна, а він заручник ситуації. Він не хотів тобі нашкодити. Все випадково вийшло.

Безсовісно брехала та молилася, щоб виглядати досить переконливо та Кирило повірив кожному її слову. Потрібно було відтягнути час майбутньої страти Руслана, зараз це під силу лише їй. 

– Як випадково?! Він зрадив мене, – змахнувши перед Одинцовою вказівним пальцем, прошипів: – Як накажеш поводитися зі зрадником? Премію виписати? У відпустку на Багами відправити? Ой, ні, вибачте, на Сицилію! Завдяки твоїм італійським канікулам я зрозумів, що з цим гадом щось нечисте. Не хотів вірити до останнього. Спасибі, Калач очі розплющив. Що на тебе, шльондру, що на цього… – стиснув і розтиснув кулаки, ніби з останніх сил тримався, щоб не схопити чи вдарити, – Вбив би!

– Чому тоді не вб'єш? – із викликом кинула дівчина.

– Хто сказав? Можливо, і вб'ю Бурого. З такими, як він, інакше не можна.

– А мене? – на очах виступили зрадливі сльози, – Вбий краще мене, а його не чіпай його.

– А тебе не вб'ю, – вхопивши Риту за горло, видихнув Кирило, – Ти надто гарна, щоб бути так брудно і паршиво забитою, як ця тварюка. Щоправда, як дізнався, що Буртенко тебе до Вовкодава повіз, вухам своїм не повірив, розлютився. Думав спочатку, що власними руками придушу обох. А зараз дивлюсь і розумію – ну як тебе таку дурну душити. Ти ж як песик, куди поманять, туди й біжиш.

Голосний схлип і самотня сльоза покотилася по дівочій щоці. Хотілося дати деру, сховатись від Кирила, але не сміла навіть поворухнутися.

– Ну, чого ти? – щиро здивувався чоловік. Провів великим пальцем по мокрій доріжці  на її обличчі, – Невже, тобі так шкода цього недоумка?

Німа благання і короткий ледь помітний кивок були відповіддю, на більше Рити не вистачило. Майнула надія, що слухняність і злагода допоможуть, пом'якшать Рощина та дозволять обережно направити у вірний бік. Адже як показувала практика – опори розпалювали чоловіка, змушували діяти всупереч.

– Хочеш подивитись на нього?

Знову кивок, уже сміливіший. Хоча дивитися не хотілося, вистачило по горло того видовища. Але переконатися, що Руслан живий зобов'язана, інакше ніколи собі не пробачить.