Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

– Ну, ходімо, – схопив за передпліччя, потягнув до виходу з кімнати.

– Куди? – не опираючись, несміливо заперечила.

– Подивимося, чи не прикінчив ще Калач твого Руслана.

Рита ніби дихати перестала. Прискоривши кроки, поспішала за Кирилом, не звертаючи уваги на охорону, розставлену в кожному коридорі та закутку. Не бачила ні обстановку, не запам'ятовувала дорогу назад. Впиваючись очима у спину Рощина, бігла вперед, щоб встигнути. Страх виявився найсильнішим мотиватором.

Спускаючись по слабоосвітлених сходах, вже біля входу почула гучні клацання зі злощасного підвалу. Голоси, смішки та знову удар, слідом за якими смиканий дзвін металу і знову сміх, ще гучніший. Та він одразу затих, щойно двері відчинилися навстіж Кириловою ногою.

– Як успіхи, хлопці? – позвав Рощин, зупинившись на порозі та оцінивши ситуацію.

Маргариті довелося підійматися на носочки та виглядати з-за чоловічої спини, щоб розгледіти те, що відбувалося. Того, що встигла піймати, вистачило. Руслан, як і раніше, безживно бовтався на ланцюгах. Поруч стояв Тимур із величезним шкіряним батогом у руках. Треба було бути повним ідіотом, щоби не зрозуміти, як його використовували. З попереднього візиту сюди нічого не змінилося. Майже нічого. Лише крові на Буртенкові стало більше.

– Працюємо, – посміхнувшись, однозначно відповів Тимур. І щоб показати, як саме, вкотре замахнувся і вдарив Бурю.

– Зупини це! – заблагала Маргарита тихо, смикнув Рощина за рукав.

– Відпочинь, Калаче, – жорстко наказав Кирило, рушивши вперед.

– Так постривай ти, Кірюхо, – знизав плечима сволота, – Ми виб'ємо з нього все. Розкаже не тільки які цілі переслідує, а й згадає імена повій, яких за все життя перетрахав, – звертаючись до жертви, поцікавився: – Давно на Вовкодава працюєш?

Руслан ледь помітно мотнув головою, відмовляючись говорити. Батіг зі свистом знову прилетів до його спини, з хвиським звуком відскочив назад. Буртенко смикнувся, стиснувши зуби, застогнав від болю, але промовчав.  

– От, халепа, міцний горішок попався, – процідив крізь зуби злий Калачов, – Та нічого, не таких розколювали, – Звертаючись до свого прихвосня, покликав: – Льова, неси інструмент. Загартувався вже?

Маргарита побачила, що в дальньому кутку підвалу біля електропечі стояв один із людей Тимура і щось крутив на вогні ковальськими кліщами.

– Ага, розігрівся знатно, – людина, названа Лівою, подала Тимуру розпечений до почервоніння сталевий штемпель.

Одинцова збагнути не встигла, як розпалене тавро опинилося під ребрами Руслана.

– А-а! – сіпаючись на ланцюгах, загорлав Буртенко у все горло.

Миттєво почувся запах горілого тіла, а з місця, де штемпель впивався у шкіру, повалив дим.

– Ні! – оглушаючи власним криком, Ритка, відштовхуючи з дороги Рощина, кинуся до Бурі, – Не треба!

– І ця повія тут, – погордливо пирхнув Тимур, сильніше втискаючи тавро в тіло, – Ну хай подивиться, що буває зі зрадниками. Якщо що, можемо їй лілію на плечі випалити.

– Відпусти його! – намагаючись відштовхнути Калачова від Буртенко, Одинцова вловила мимобіжний погляд Руслана, сповнений страждання.

Зчепивши зуби, він вив на весь голос, здригаючись на кайданах. На секунди здалося, що це кінець – не витримає, впаде на місці. Але в момент, коли забарабанила кулачками по ненависному Тимуру, який відмахуючись від неї, як від настирливої ​​мухи, продовжував свою справу, позаду почувся голос Кирила, який до цього безмовно спостерігав сцену таврування:

– Я сказав досить, Калач!

– Досить, так досить, – відкинувши штемпель, не наважився не послухатися Тимур, – Вже й так достатньо відмітили.

Одинцова побачила на правому боці Руслана величезну розчервонілу пляму. Потяглася до його обличчя, зрозумівши, що відключився. Обережно ляскаючи по щоках, намагалася привести друга до тями. Сама не розуміла, нащо це робить, адже перебуваючи в собі, Буря знову відчує пекельний біль, завданий і тілу, і душі по її вині. Та здавалося напрочуд важливим домогтися від нього ознак життя. Ледве помітного дихання не вистачало.

– Що ти твориш, дурепо? – впіймавши дівчину за талію і притиснувши до грудей, Рощин відтягнув її від Бурі.

– Треба привести його до тями. Він може померти. Так не повинно бути... – ковтаючи сльози та розмазуючи її по щоках, невиразно бубоніла Одинцова. Намагалася вирватися з чіпкого тиску, дивилася на Руслана і відмовлялася вірити у реальність.

– Зупинись! – вибухнув Кирило, струсивши дівчину.

– Інакше в почуття наводити треба, – втрутився Тимур. Підхопивши відро з водою, що стояло неподалік, відразу виплеснув на Буртенка.

Стрепенувшись, Руслан закашлявся. Ланцюги заторохтіли з новою силою в такт дрібного тремтіння, що било чоловіка.

– Я ненавиджу вас, – процідила крізь зуби Маргарита, обвиснувши в руках Кирила.

– Невелика втрата – залишитися без прихильності повії, – іржав Калачов.

– Зніми його, – наказав зі злістю Рощин.

– Кірюхо, ця баба з тебе мотузки в'є.