Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

провадитися не тільки на кордонах України, але і всередині її. Україна є надто пожаданим шматком земної кулі у всіх відношеннях: політичному, економічному, стратегічному і т. д. Вона може надто багато заважити на міжнародній арені за певних умов.

Незалежна Україна перекреслює не один план світових сил. Усі ті сили будуть провадити величезну боротьбу за Україну і в Українській Самостійній Соборній Державі. Боротьбу жорстоку, підлу, запеклу, підступну, не цураючись жодних засобів, плюючи на всі Божі та людські моральні закони і права; одягаючи найрізноманітніші маски, прикриваючись найшляхетнішими параванами і навіть виступаючи під жовто–блакитним прапором, з націоналістичними гаслами на устах, наші вороги вестимуть боротьбу проти нашого росту.

Немов у дзеркалі, він бачив те, що було недоступне для багатьох провідників наших націоналістичних організацій. А тому він, як і Дмитро Донцов (який був доктором, але я його тим не титулую, щоб не понизити його велич), не належав до жодної партії, а тому його всі ігнорували, що підкреслює рівень правдивого українського патріотизму.

Бути націоналістом — це не тільки називати себе націоналістом, а ставити потреби свого народу вище за свої власні, щоб заслужити достойне ім’я націоналіста. Націоналізм — це діяльна любов до своєї нації, любов, яка не контролюється розважністю. Один мудрий патріот вартий ста нерозважних націоналістів.

Пізнавши Павла Штепу, я став українцем не за національністю, а за вірою. Так! Тепер я вірую в Єдиного Могуту Отця Вседержителя, який є Богом усіх землян. І доки всі народи не повірять у Єдиного Бога, війни на нашій землі не припиняться. А пізнати Могуту зможе лише той, хто на грані двох світів знайде придніпрянський духовий напрям.

Помер Павло Штепа як Великий Українець, забутий малими псевдонаціоналістами.

Боліючи долею української мови, вже на смертному ложі він просив видати «Речівневий словник» (другий з черги). Фінансово П. Штепа не міг дозволити собі видання словника і мати достатньо грошей на похорон. Питав: «Що робити?» Моя дружина і я запевнили, що на похорон гроші знайдемо, — видавайте словник. І він так зробив. Інакше не міг, бо одиноку роботу, що він мав, — це писати і друкувати, друкувати і писати, не дбаючи про похорон.

Кожного разу, коли я приходив від нього домів, то задумувався над тим, що страдники за долю своєї батьківщини часто сприймають удари своєї і протилежної своїй долі, очищають себе від бруду і несправедливого звинувачення, — і де є нагорода за їхню любов і посвяту? «Люби — і не шукай причини», — доносилося з висот із вірою.

Усі винуватці, перш за все на лаві підсудних, висловлюють свою невинність. А хто є суддя наших вчинків? Хто може дати їм точну оцінку? Коли я відвідував Штепу і казав, що він, нехтуючи здоров’ям, забагато працює, що треба і для себе хоч трошки жити.

— А що є трошки? — відразу запитував мене.

І я задумувався… Те «трошки» на службі своєму народові робить людей святими, а невтомних працівників — геніями.

Чи не з причини своєї немочі ми осуджуємо інших, чи не плащиком критики ми заслоняємо свою убогість і безрадність бути шанованим? Чому наповнений нашим брудом наплечник носимо за собою, а торбинку любови до наших ближніх із замаскованими гріхами — перед собою?

Одного разу з багатьох вечорів, що я відвідував його, він розповів мені історію про смерть Олени Теліги.

Під час німецької окупації Києва була заборонена українська преса, але Олена Теліга не підпорядковувалася тому і за те її заарештували, як і багатьох інших із похідних груп. Присуд — Бабин Яр. Почувши вирок смерти, вона попросила гестапівця, щоб перед смертю розв’язав їй руки. Як тільки руки були розв’язані, вона вкусила кінчик пальця і кров’ю намалювала на чолі тризуб зі словами: «Накажіть своїм екзекуторам, щоб розстрілювали мене пострілом не в голову — у тризуб, а в серце, бо, стріливши у серце, ви позбудетеся мене, а у тризуб — поцілите в долю своєї держави».

Почувши це, я молюся не за спокій душі Олени Теліги, — а до Неї. Чому до неї? Бо вона підкреслила свою любов не лише до своїх близьких, але і до всіх тих, кому тризуб не був чужим, чим зм’якшила подушку свого смертного ложа. Своїм вчинком вона підкреслила, що жила для боротьби, а не боролася для життя. То ж — вічна їй пам’ять!

Усе своє життя Павло Штепа провів у злиднях і недостатках — так нам здавалося. Та коли я запропонував йому матеріяльну допомогу, то він з обуренням заявив, що якби всі на світі були такими бідними, як він, то ніхто із землян не мріяв би про рай, і навів цікавий приклад, коли два ув’язнені дістали по одній троянді на свої дні народження, один, примкнувши очі, відчував запах свободи, любови і родинного щастя, а другий нарікав на колючки і, крім них, нічого життєрадісного не міг віднайти. Бідний не той, хто не має, а той, хто не хоче мати. А я хочу мати бурхливу смерть, а не помирання. Отже, той багатий, хто позбавлений безглуздого мрійництва, а нагороджений волею жити для свого народу. Отож не можна нарікати, що рожа має колючки, але тішитися тим, що і терня, за великого хотіння, може мати рожі.

Малі люди відвертаються від блискавки, щоб очі не попсувати, а великі вдивляються у те світло, щоб віднайти свою дорогу до місця молитви за свій нарід, за свою правду. Як рівно ж ті самі малі люди, один раз побачивши лопату, знають її призначення, як і за день праці пізнають, для чого існують граблі, але, проживши цілий вік, навіть на схилі свого життя, не запитають себе: яке було його призначення — «для чого в світі ми жили?»

Завжди, коли побуваю з Павлом Штепою, набираюся сили й енергії на цілий тиждень. У муках зачинаю бачити щастя, як у матері, що цілу ніч сидить над хворою дитиною, навіть слід трагедії зникає, бо там, окрім любові до малятка, нічого іншого не буває. Ані одна мати у плачі над хворою дитиною не страждає, бо вона жертвує свій час із любов’ю: страждання є у жертві без любови, а жертва — це страждання з любов’ю. А що є мірилом любови? Те хвилеве задоволення малої дитини забавкою чи наближення протилежної статі для дорослого? Яке то все мізерне в порівнянні з душевним спокоєм і радістю, якими наша любов нагороджує ближнього, а жертви страждання стають для нас нагородою. Тож велика любов матері