Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

голови. Буря забирай! Та він, бувало, й сам потребував, щоб життя виклало йому аналогічні уроки.

Вони з Навані продовжували свій неквапливий спуск. З уплетеними у волосся сапфірами, які м’яко сяяли в присмерковому світлі, жінка того вечора мала неперевершений вигляд. Вона полюбляла такі спільні прогулянки, тож вони не боялися спізнитися на бенкет.

— Мені все не йде з голови, — сказала Навані, поновлюючи перервану бесіду, — що має існувати спосіб залучати фабріали як насоси. Ти ж сам бачив, що вмонтовані в них самоцвіти притягують відповідні субстанції — такі штуки найкорисніші, коли йдеться про щось на кшталт диму від вогнища. Але чи не може такий самий принцип спрацювати і для води?

Князь, гмикнувши, кивнув.

— У військових таборах дедалі більшає будівель, оснащених водогоном харбрантського типу — де рідину подає в труби сама сила тяжіння, — вела далі Навані. — Проте я маю на думці справжнє прокачування, коли самоцвіти на кінцях водогінних сегментів подавали б воду під тиском, і то не тільки до, а й від землі…

Той знову гмикнув.

— Днями наші вчені зробили прорив у розробці нових Сколкозбройців.

— Справді? — перепитав Далінар. — А який? І коли чекати на прототипний зразок?

Тримаючи його під руку, Навані всміхнулася.

— Що таке?

— Просто впевнилася, що ти не змінився. Наш прорив полягає в тому, що ми зрозуміли: самоцвіти в Сколкозбройцях — які забезпечують зв’язок — могли й не бути їхніми оригінальними елементами.

Холін зібгав чоло.

— А це важливо?

— Так, бо — в разі підтвердження — означатиме, що Зброю живлять не яхонти. А все завдяки Рушу, яка запитала, чому Сколкозбройця можна прикликати й відіслати, навіть якщо самоцвіт потьмянів. Відповіді ми не знайшли, і вона, скориставшись новинкою — послугами інформцентру — провела кілька тижнів на зв’язку із Харбрантом. Результатом став клаптик паперу, датований першими десятиліттями після Ренегатства, де йдеться про те, як люди навчаються прикликати й відсилати Сколкозбройці, оснащуючи їх самоцвітами — схоже, допоміг випадок, коли меч просто прикрасили.

Князівське чоло так і не розгладилося. Пара пройшла повз пасмо сланцекірки, де працював собі допізна садівник — мугикаючи, обпилював відростки. Сонце зайшло, а на сході тільки-но з’явився Салас.

— Якщо це справді так, тоді ми знову нічогісінько не знаємо про те, як були створені Сколкозбройці, — підсумувала Навані голосом, у якому бриніло щастя.

— Не збагну, чому ти взагалі вважаєш це проривом…

Жінка, всміхнувшись, поплескала Далінара по плечі.

— Уяви, що ти п’ять років гадав, наче ворог веде кампанію за порадами з Діалектурової «Війни» — аж раптом дізнаєшся, що неприятель і чутки не чував про цей трактат.

— А-а…

— Ми вважали, наче легкість і міць Сколкозбройців забезпечує якийсь фабріаловий механізм, що працює від самоцвіту, — пояснила Навані. — Але все може виявитися інакше: скидається на те, що самоцвіт задіяний лише для формування між мечем і володільником первинного зв’язку — а Променистим він був ні до чого.

— Стривай-но. Як це «ні до чого»?

— Коли вірити тому уривку, з нього випливає, що приклика́ти й відсилати Зброю вони могли завше. Просто на певний час цю здатність було втрачено й відновлено лише після того, як хтось додав до меча самоцвіт. Там навіть сказано, наче, ввібравши яхонт, Сколкозбройці змінювали форму — але я не поручуся за надійність цих даних.

Хай там як, а вже після падіння Променистих — але ще до того, як люди навчилися оснащувати ці мечі самоцвітами, щоб формувати неможливий раніше зв’язок — вони так само залишалися неймовірно легкими та гострими. До речі, це узгоджується з іншими уривками, які мені траплялося читати — але я відкидала їх як суперечливі…

Жінка вела далі, й князеві було приємно чути її голос. Але наразі інженерні тонкощі фабріалогії були не на часі. Ні, йому було цікаво — мало бути. Як заради Навані, так і задля потреб королівства.

Але перейматися цим просто зараз Далінар не міг, бо прокручував у голові питання, пов’язані з підготовкою воєнної експедиції на Рівнини. Як піти назустріч Душезаклиначам і захистити їх від сторонніх очей? Із санітарією проблем не виникне, води буде вдосталь. Скільки писарок йому знадобиться? А коней? У нього залишався всього тиждень, і більшість приготувань була зроблена — як-от побудова переносних мостів та оцінка потрібних припасів. Але ж усього не передбачиш.

Найбільшою змінною у цій формулі, прорахувати яку було, на жаль, неможливо, залишалася кількість військ. Холін не знав, скільки їх буде: це залежало від того, хто саме з князів погодиться долучитися до походу. За тиждень вони мали виступати, а Далінар так само був не певен, чи вирушить із ним бодай хтось.

«У найбільшій пригоді мені став би Гатам, — розмірковував князь. — У нього дисципліноване військо. Якби ж то Аладар не так рішуче був на Садеасовому боці… не розумію, що він за чоловік. А Бетаб із Танадалом… буря забирай, мені що, брати за собою їхніх найманців, коли хоч хтось один із них погодиться? Хіба такі солдати мені треба? А втім, чи маю я право знехтувати бодай одним списником?»

— Бачу, що сьогодні годящого співрозмовника з тебе не вийде, — зронила Навані.

— Вибач, але, мабуть, так, — погодився Далінар.

Вони дійшли до підніжжя Шпиля й повернули на південь.

Жінка кивнула, і князь зауважив, що в неї мовби тріснула маска: Навані говорила про роботу, бо так принаймні мала про що говорити. Тож він підступив ближче й тихенько промовив:

— Я знаю, що це боляче — але тобі стане легше…

— Далінаре, а ти знав, що вона не хотіла, щоб я була їй за матір, — промовила Навані, дивлячись удалину. — Це було майже як… як ніби Ясна, ставши юнкою, перестала відчувати потребу в матері. Я пробувала зблизитися з нею, але щоразу натикалася на холод. Враження було таке, наче сама моя присутність нагадувала їй, що колись вона була дитиною. Куди поділася моя маленька дівчинка-«чомучка», яка так і сипала запитаннями?

Князь пригорнув жінку до себе — а умовності нехай ідуть у Геєну! Трійця їхніх охоронців запереминалася з ноги на ногу й відвернулася.

— У мене відберуть і сина, — шепнула Навані. — Вже намагаються.

— Я захищу його, — пообіцяв Далінар.

— А хто захистить тебе?

Відповісти на це було нічого. Сказати «охоронці» означало б бовкнути банальність — адже Навані запитувала не про це. «Хто захистить тебе, коли той убивця повернеться?»

— Я мало не бажаю тобі зазнати поразки, — промовила жінка. — Втримуючи королівство вкупі, ти перетворюєш себе на мішень. А якби воно просто рухнуло і знову розкололося на князівства, то нам, бува, дали б спокій.

— А затим налетіла б буря, — тихо відказав Далінар.

За дванадцять днів.

Навані зрештою відсторонилася від нього й, опанувавши себе, згідливо кивнула.

— Так, звісно — маєш рацію. Я просто… для мене це вперше — пережити таке горе. Як ти давав собі раду після смерті Ш-ш-ш? Я знаю, що ти кохав її, Далінаре — можеш не щадити мого самолюбства…

Той зволікав із відповіддю. «Вперше»… То Ґавіларова смерть не стала для неї трагедією? Вона ніколи так відверто не натякала на…