Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

решту Четвертого мосту — на море вирячених очей і заціплених вуст — а довкола знялися, кружляючи, принаймні дві дюжини світних сфер, спренів слави.

— Хіба в нього не мають посвітліти очі? — поцікавився Лопен.

— Якщо й так, то, мабуть, лише після того, як між ним і Сколкозбройцем виникне зв’язок — а це займає з тиждень, — відказав Адолін.

— Надягніть на мене обладунок, — звернувся Моаш до Збруєносців — настійно, неначе боявся, що його відберуть.

— Та годі вже! — гукнув Скеля, коли ті взялися до роботи, і його голос розлігся кімнатою, наче розкот залітного грому. — На нас чекає вечірка! Великий капітане Каладін — Буреблагословенний і Бувалий-у-буцегарні — гайда куштувати моє рагу. Ха! Я готував його весь час, доки тебе тримали під замком.

Каладін дозволив своїм людям вивести себе на світло, де чекав цілий натовп солдатів — зокрема й багато мостонавідників з інших команд. Під їхні овації недавній в’язень зауважив Далінара, який чекав осторонь. Адолін підійшов до батька, але той невідривно дивився на капітана. Що означав його погляд? У ньому було стільки задуми… Каладін відвів очі й зосередився на вітаннях мостонавідників, які тисли йому руку й поляскували по плечі.

— То ти, кажеш, наготував рагу за всі дні, які я провів у в’язниці? — перепитав командир у Скелі.

— Ні, — відповів за нього Тефт, почухуючи бороду. — Наш рогоїд — ухопи його буря! — вже хтозна-скільки тижнів не знімає з вогню той самий казан. Не дає нам скуштувати і встає ночами, щоб помішувати…

— Це святкове рагу, — урвав Тефта Скеля, схрещуючи руки на грудях, — і воно має упрівати довгий час.

— Що ж, тоді скуштуймо його, — сказав Каладін. — Бо після тюремних харчів я нізащо не відмовився б від чогось смачнішого.

Мостонавідники зустріли таку пропозицію схвальними вигуками й отарою посунули до казарми. А командир стримав Тефта за плече й запитав:

— Як вони це сприйняли? Я про своє ув’язнення…

— Казали, що візьмуть в’язницю штурмом, — тихенько зізнався той, — але я вибив із них цю дурню. Бо що ж то за солдат, який день-другий не сидів на гауптвахті? Така в нас робота. Тебе ж не понизили у званні — просто трішки дали по руках. І хлопці зрештою розчовпали, що й до чого.

Капітан кивнув.

А лейтенант кинув погляд на решту.

— Вони страшенно злі на того типа, Амарама. А ще їм дуже цікаво, що ж тоді трапилось. Адже бач яка штука: кожен фактик твого минулого незмінно дає їм поживу для балачок…

— Веди їх до казарми, — звелів Каладін, — а я за мить повернуся.

— Тільки не барися, — сказав Тефт, — бо хлопці виглядають тебе вже четвертий тиждень. Тож свято має бути і на їхній вулиці…

— Я миттю — лише скажу Моашеві кілька слів, — пообіцяв командир.

Тефт кивнув і побіг пильнувати, щоб мостонавідницька «отара» не розбрелася, а Каладін повернувся до кордегардії, яка тепер відчутно спорожніла: там зосталися тільки Моаш і Збруєносці. Капітан рушив до них, спостерігаючи, як той стискає в кулак п’ястка в латній рукавиці.

— Келе, мені й досі не віриться, — сказав Моаш, а Збруєносці тим часом надягли на нього нагрудник. — Буря забирай! Цей обладунок вартує більше, ніж деякі королівства!

— Не раджу продавати ці Сколки — принаймні не іноземцям, — застеріг Каладін. — Бо такі речі можуть розцінити як державну зраду.

— Продати? — перепитав Моаш, різко підводячи очі й знову стискаючи п’ястка в кулак. — Та нізащо.

Тут нагрудник сів на місце, і Сколкозбройний широко всміхнувся від нестримної радості.

— Я допоможу йому з рештою, — кинув Каладін Збруєносцям, і ті неохоче вийшли, залишивши їх наодинці.

Допомагаючи лейтенантові припасувати наплічник, капітан зауважив:

— За ґратами я мав багато часу на роздуми.

— Можу собі уявити.

— І за цей час ухвалив кілька рішень, — додав Каладін, а наплічник тим часом сів на місце. — По-перше, твої друзі мають рацію.

Моаш різко обернувся:

— А отже…

— …Перекажи їм, що я пристаю на їхній план, — докінчив замість нього Каладін. — І зроблю, як вони хочуть, щоб допомогти їм… досягти мети.

У кордегардії повисла дивна тиша.

Лейтенант узяв командира за плече.

— Я ж казав їм, що ти передумаєш! — І, кивнувши на Збрую, додав: — Вона також допоможе нам домогтися свого. А щойно справу буде зроблено, так само можна б учинити зі ще одним типом, якому ти кинув виклик…

— Я погодився тільки тому, що так буде ліпше, — відказав капітан. — Для тебе, Моаше, йдеться про особисту помсту — і не намагайся цього заперечити. А от я справді вважаю, що це стане благом для Алеткару. А може, й для цілого світу.

— О, так, я знаю, — сказав той.

Моаш надягнув шолома з піднятим забралом. Він глибоко вдихнув, ступив свій перший крок у Сколкозбруї… і, заточившись, мало не гепнувся, але встояв, схопившись за стіл, який затріщав у нього в руці. Деревина розщепилася.

Мостонавідник витріщив очі на те, що накоїв — а відтак засміявся.

— Та це ж… це геть усе змінює. Дякую тобі, Каладіне. Дякую.

— Покличмо Збруєносців — нехай допоможуть її зняти, — запропонував Каладін.

— Ні. Ти йди на Скелин буреклятий бенкет — а я піду на тренувальний майданчик! І не зніму цієї штуки, доки мої рухи в ній не зробляться природними.

Побачивши, скільки пропрацював над цим Ренарін, капітан запідозрив, що таке тренування могло затягтися надовше, ніж гадав лейтенант. Але не став нічого казати й, мовчки вийшовши під сонячне світло, якусь мить постояв, розкошуючи в його променях — заплющивши очі і звернувши обличчя до неба.

А відтак побіг навздогін Четвертому мосту.

 

67. Слина та жовч

 

Свій шлях я обрав дуже зважено. Так, я згоден з усім, що ти говориш про Райза, зокрема і з тим, що він страшенно небезпечний.  

 

З Навані під боком Далінар зупинився на «серпантині», яким спускався зі Шпиля, і в присмерковому світлі дивився разом із нею на річку люду, яка текла з Розколотих рівнин назад у табори. Повертаючись із вилазки на плато, армії Танадала й Бетаба наздоганяли своїх великих князів, які, певне, вирушили назад дещо раніше.

Аж ген унизу та річка підпливла до Шпиля — певне, щоб доповісти королю, як пройшла операція. Далінар поглянув на одного з чотирьох тогоденних охоронців (двох приставили до нього, а двох інших — до Навані) і вказав йому в той бік.

— Вашу Ясновельможність цікавлять подробиці? — уточнив мостонавідник.

— Так, зроби ласку — дізнайся.

Охоронець побіг «серпантином» донизу, а Далінар задумливо дивився йому вслід. Як на колишню мостову обслугу, ці люди були напрочуд дисципліновані — але кадровими військовими так і не стали: їм було не до душі, що Холін кинув у в’язницю їхнього командира.

Князь сподівався, що це не породить проблем: у капітана Каладіна все було під контролем. Саме таких офіцерів Далінар і шукав — того типу, які виявляють ініціативу не заради просування по службі, а щоб відчути вдоволення від добре зробленої роботи. Спочатку в них не все йде гладко, але ті зрештою вчаться не втрачати