Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— Вибач, — перепросила Навані. — Для тебе це, мабуть, надто болісне запитання… а надто від мене. — Вона сховала хустинку, якою витирала сльози з очей. — Мені шкода. Я знаю, що ти не любиш говорити про неї…

Річ була не болісності запитання — просто Далінар не пам’ятав дружини. Як дивно, що по хтозна-скільки тижнів він навіть не помічав тої прогалини в споминах, яка, змінивши пам’ять, видалила шмат його єства й наклала шов. Згадка її — нечутного для князя — імені не викликала в нього жодних емоцій.

Ліпше змінити тему розмови.

— Навані, я не можу позбутися думки, що вбивця з усім цим якось пов’язаний — і з бурею, що має налетіти, і з таємницями Розколотих рівнин. Навіть із Ґавіларом — мій брат знав щось таке, чим ніколи не ділився з жодним із нас. — «Підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік». — Я віддав би майже будь-що, аби взнати, що саме.

— А й справді, — погодилася Навані. — Я ще раз пройдуся по своїх тогочасних щоденниках — а раптом він зронив якесь зауваження, котре дасть нам підказку? — але попереджаю, що уважно вивчала їх уже десятки разів.

Князь кивнув.

— Хай там як, а цього вечора в нас інший клопіт. Сьогодні наше завдання — вони.

Пара обернулася на екіпажі, які гримотіли повз, прямуючи до бенкетної водойми — туди, де вечір м’яко освітлювали фіолетові вогники. Примруживши очі, Далінар розгледів, що до них під’їжджає карета Рутара, який позбувся всіх Сколків, за винятком власної Зброї. Увесь недавній рейвах коштував Садеасові правої руки — але голова з отруйними зубами зосталася на місці.

Решта князів становили не набагато меншу проблему. Ясновельможні опиралися Холінові, бо прагнули до легкого життя — як колись. І ніяк не могли насититися забавами й розкішшю, що з усією очевидністю виявляло себе на бенкетах, де подавали екзотичні наїдки і хверцювали в багатих костюмах.

Сам світ, здавалося, добігав кінця — проте алеті влаштовували вечірку.

— Тобі не варто зневажати їх, — застерегла Навані.

Холін спохмурнів і насупився: ця жінка бачила його наскрізь.

— Далінаре, послухай мене… — промовила вона, розвертаючи князя до себе, щоб поглянути тому у вічі. — Хіба зневага батька до дітей бодай колись закінчувалась чимось добрим?

— Я не зневажаю їх.

— Тобі огидне їхнє марнотратство, і ти за крок від того, щоб перенести цю огиду й на самих марнотратників, — стояла на своєму Навані. — Проте вони живуть звичним для себе життям — таким, яке диктує їм суспільна пристойність. Презирством цього не зміниш — ти ж не Дотепник, щоб висміювати їхні ґанджі. Твоя справа — згуртовувати й надихати. Веди їх за собою, Далінаре.

Той глибоко зітхнув і кивнув.

— Я піду на острівець для жінок, — сказала королева-мати, зауваживши, що повертається четвертий мостонавідник, який мав принести новини про вилазку. — Мене мають за ексцентричний пережиток минулого — але, гадаю, до моєї думки досі прислухаються. Принаймні інколи. Тож я зроблю, що зможу.

І вони розійшлися: Навані поспішила на бенкет, а Далінар затримався, щоб вислухати новини, які приніс охоронець. Вилазка пройшла вдало, трофей здобули, але до потрібного плато — аж ген у глибині Рівнин, майже на самому краю розвіданої території — добиралися дуже довго. Повоювати за яхонтосерце паршенді не прибули, але їхні розвідники вели спостереження здалеку.

«І знову вони вирішили утриматися від сутички, — подумав Холін, наближаючись до місця проведення бенкету. — Що означає ця переміна? Що вони затівають?»

Бенкетну водойму з низкою Душезаклятих острівців улаштували біля палацового комплексу, Шпиля, й заповнили водою таким чином, щоб між річечками — як здебільшого й бувало — випиналися купини суходолу. Вода м’яко сяяла: туди, найпевніше, накидали сфер (і то багатенько!), надавши її плину потойбічного світіння — лілового, до пари місяцю, який саме піднімався над обрієм, фіолетовий і пастельний.

Сям-там були розвішані й ліхтарі, але з тьмяними сферами — мабуть, щоб не псувати ефекту від підсвіченої води. Далінар перейшов містками на найдальший острівець — королівський, куди запрошували наймогутніших можновладців незалежно від статі: він знав, що знайде великих князів саме там. На місці досі був навіть Бетаб — хоча той лише щойно повернувся з вилазки на плато. А втім, оскільки його армію утворювали переважно найманці, дивуватися, що він так швидко справився, не випадало: щойно яхонтосерце було в нього, князь нерідко чимскоріш скакав додому, залишаючи тих самотужки мізкувати, як дістатися назад у табір.

Далінар проминув Дотепника — той недавно повернувся до таборів із властивою йому таємничістю, а тепер ображав кожного, хто проходив повз нього. Того дня Холін не мав настрою обмінюватися з тим скализубом дошкульними зауваженнями й розшукав натомість великого князя Ваму. Під час останньої спільної трапези той начебто дослу́хався до Далінарових слів і — якщо на нього напосісти — міг, бува, долучитися до воєнної експедиції проти паршенді.

Коли Далінар перетинав острівець, його проводжали очима, а перешіптування тяглися за ним, мов сліди. До пильних поглядів князь досі призвичаївся, але вони його так само нервували. А чи цього вечора їх побільшало? Або, може, вони стали відвертіші? Останнім часом Далінар не міг з’явитися у вищому товаристві й не зауважити, як на забагатьох вустах грають посмішки — так, наче йшлося про дотепний анекдот, якого йому не розповіли.

Ваму він застав за розмовою з трійцею підстаркуватих жінок, поміж яких була й Сіві — Рутарова придворна, яка (всупереч звичаю) залишила чоловіка вдома, наглядати за землями, а на Розколоті рівнини прибула особисто. На Далінара вона дивилася з усмішкою — але знищувала поглядом, мов кинджалом. Змова Холінів проти Садеаса великою мірою провалилася — але почасти тому, що втрат і безчестя зазнали натомість Аладар і Рутар: саме їхні бійці позбулися Зброї, яка відійшла Адолінові.

Нічого: ті двоє все одно належали до Садеасових найпалкіших прихильників.

Коли Далінар підійшов до четвірки, розмова урвалася, а Вама, підсліпувато примружившись, зміряв Холіна очима. Позаду круглолицього ясновельможного стояв підчаший із пляшкою якогось елітного алкоголю. Вама частенько заявлявся на бенкети — хай до кого! — із власною випивкою, а потім пригощав нею лише найцікавіших співрозмовників: вдостоїтися честі скуштувати екзотики, яку той примудрявся завозити на Рівнини, багато хто з присутніх мав за політичну перемогу.

— Вамо, — привітався Холін.

— Далінаре.

— Я все хочу спитати в тебе одну річ… Мене вражає, як уміло ти залучаєш легку кавалерію, коли ведеш баталію на плато. Скажи, звідки ти знаєш, коли варто ризикнути, пустивши її лавою в атаку? Адже втрата коней може легко переважити надходження від яхонтосердець… Але ти щоразу примудряєшся компенсувати цей ризик військовими хитрощами.

— Я… — Вама зітхнув і відвів очі. Поглядаючи на Далінара, молодіжна компанія, що стояла неподалік, захихикала. — Вся річ у…

Хихотіння долинуло і з протилежного краю острова — цього разу гучніше. Вама знову заговорив, але його очі метнулися в тому напрямку — і вибух сміху навіть погучнішав. Далінар і собі мимоволі глянув, що там таке, але жінки прикривали рота долонями, а чоловіки ховали свої репліки за покашлюванням у суто формальній спробі зберегти алетійську пристойність.

Холін перевів погляд на Ваму:

— Що відбувається?

— Мені дуже прикро, Далінаре.

А Сіві, що стояла поруч нього,