Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

Відчайдушно намагався віднайти вірне рішення, але в хмільну голову нічого, крім спогадів, не спадало. Скільки просидів так, невідомо. Ще б, мабуть, сидів, якби не стукіт дверей, що сповістив про названого гостя. Олегові озиратися не варто було, щоб зрозуміти хто. Безшумні кроки та суворий погляд, що свердлив спину, чув на рівні підсвідомості.

– Що ти твориш, хлопче? – стомлено промовив генерал, опустившись поруч, – Коли просив не рипатися, я мав на увазі не бігти до Рощина і не влаштовувати бійню, а не сидіти з кислою пикою і видувати всі запаси коньяку.

– Якщо прийшли повчати мене, то марно, – не дивлячись на того, хто увійшов, огризнувся Чернишевський, – З Вашими довічними косяками Ви не найкращий вчитель і приклад моралі.

– Менш як тиждень до тендеру. Потрібно потерпіти.

– Ви, взагалі, дуже терпляча людина, раз двадцять із лишком років йдете до того, щоб зустрітися з єдиною донькою. Може, спеціально відтягуєте? Боїтеся зустрічі та пояснень? – блискавична здогадка пронизала свідомість. Олег запитливо дивився на Андрія Михайловича, – Рита навряд чи зрадіє, коли дізнається, що поки віддувалася у борделі, рідний батько погони заробляв.

– Думаєш, мені легко? Думаєш, не хочеться плюнути на умовності та піти особисто до Рощина, начистити пику і забрати дочку? – Одинцов підвівся і рушив до мінібару навпроти. Плеснув коньяку. Випив одним ковтком і зізнався: – Роки у розвідці навчили витримці. Я розумію, що емоційними поривами нічого не вирішу. У кращому разі Рощин вкотре уникне покарання, а мене підстрелять. А якщо через мою помилку щось трапиться з Ритою? Я не переживу цього. Без того винний перед нею. І ти маєш рацію, боюся, що не прийме мене і буде права.

– Чому Ви покинули їх?

Питання, яке Олег неодноразово ставив своєму начальнику, але відверту відповідь ніколи не отримував. І тепер не сподівався. Поцікавився скоріше машинально. Але, мабуть, дійшли до тієї точки, коли приховувати та недомовляти не можна.

Пройшовши до вікна, генерал розкрився:

– Молодий був, дурний. Я тоді років п'ять служив у розвідці. Нескінченні відрядження, подорожі. Ніхто, звісно, ​​не знав. Для дружини я був простим капітаном з військової частини, який постійно катався на навчання. Вона здогадувалась, звичайно, що не все так просто, але не підозрювала наскільки. Одного дня керівництво поставило мене перед вибором: або робота, або сім'я.

Замовк. Смуток та туга через незворотність ситуації, читалися в його погляді.

– Вибрали роботу? – Олег, як зачарований, чекав на відповідь.

Ніколи раніше відвертість не заходила так далеко. Не хотів упустити моменту. Жадав зрозуміти та, можливо, виправдати для себе людину, яку, незважаючи ні на що, вважав авторитетом. Хміль куди й подівся.

– Так, я вибрав роботу. Зі знаннями та минулим, яке в мене на той момент було, мене не відпустили б так просто. Це ясно дали зрозуміти. Наражати сім'ю на небезпеку не міг. Здавалося, що обірвати усі контакти єдино правильний вибір. Я не припускав, що дружина скотиться до банального алкоголізму, а життя Рити піде під укіс.

– Мені шкода, – навіщось промовив Чернишевський. Передбачав, що його жаль Одинцову ні до чого. Розлютиться.

Генерал мовчав. Декілька хвилин мовчав, наче зважував щось. Потім не встиг відкрити рота, щоб відчитати підлеглого, як задзвонив телефон.

– Слухаю, – коротко, незворушно, повертаючи колишню байдужість, – Говори, Ігорю... – нахмурившись, втупився на Олега, – Ні, Буря не виходив зі мною на зв'язок. Та кажи ти!..

У міру того, як змінювався вираз обличчя Одинцова, у Чернишевського закрадалися погані передчуття. Руслан кілька днів не дзвонив. Таке бувало й раніше, але з огляду на останні події навівало на домисли.

– Зрозумів! Зараз будемо, – тим часом закінчив розмову Вотан. Звертаючись до Олега, сповістив: – Руслана викрили.

– Він живий? – з занепокоєнням підхопився Чернишевський.

– Не знаю. Сподіваюся, – невизначено хитнув головою Андрій Михайлович, – Шторм намагається з'ясувати. Відомо, що кілька днів тому люди Рощина забрали його за місто, на базу.

– Дідько! – заволав Олег, змахнувши руками, – Так і знав, що не можна йому туди повертатися. Я мав бути на його місці…

– Відставити паніку! – жорстко обірвав генерал, – Якщо є хоч найменший шанс, що він живий, ми його витягнемо.

– А якщо ні?

Пам'ятаючи обіцянки шестирічної давності стосовно Маргарити, Чернишевський не міг не припустити найгіршого результату. Загралися вони, сильно загралися. Занадто багато безвинних жертв там, де їх можна уникнути. Риту Рощин, може, й не чіпатиме, а от у Буртенка шансів майже немає.

– Жодних якщо, – дав установку Одинцов, – Досить штани просиджувати. Поїхали. Настав час діяти. 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно