Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

Здивовано зиркнувши на друга, чоловік прийняв презент. Завжди був байдужим до алкоголю. І про що-що, а про це за роки на зоні не згадував жодного разу. За бажання була можливість випити. Інше питання, що не хотілося. Ні разу. Ні каплі. Завжди вважав спиртне останнім засобом розв'язання проблем. Убитий час, свідомість і бридке самопочуття як наслідок всього. Толку?

Та все ж відкрутив флягу і, не роздумуючи, зробив кілька коротких ковтків. Терпкий аромат вдарив у ніс, смак обпалив горло та нутрощі. За секунди кожна клітина тіла наповнилася необхідним теплом. Легше не стало. Тяжкі думки не відійшли на другий план, але сприймалися простіше. Спалахнула надія на краще майбутнє. Впіймавши на собі схвалення Шторміна, знову приклався до пляшки. Ще кілька ковтків і, відкинувшись до спинки крісла, прикрив повіки. Перед очима знову Маргарита. Дівчина, без якої не жити. 

2010 рік 

Розплющившись, Чернишевський невидюче дивився на пузатий келих, у якому хлюпалися залишки бурштинової рідини. Пізні промені вранішнього сонця грайливо відбивалися в дорогому кришталі. Сонце. Небачена розкіш за останні дні. Осінь остаточно вступила у свої права, затоплюючи столицю сльозами, котрі набагато більше підходили до цього довбаного життя, ніж ці безглузді промені. Як насмішка. Як загравання. Вогник надії, якої більше немає.

Гидко так було на душі. Усередині наче щось зламалося. Задовбали всі. Після шести років в'язниці не так огидно почував себе, як зараз. Втомився до чортиків. Боровся за щось, боровся, а все ніби дарма. Шість років чогось чекав, кудись поспішав, щось прагнув. Справедливість, трясця його матері! Кому потрібна ця паршива справедливість, коли найріднішій допомогти не здатний. Ідіот нещасний.

Якого біса погодився на доленосну пропозицію Вотана? Але чи був вибір? Не передбачалося його. Нічого не було, окрім примарного порятунку для Ритки. Що міг поодинці, залишаючись за ґратами? Здавалося, що під заступництвом впливового чиновника із СБУ все стане під силу, тим більше у якнайшвидшому позитивному результаті справи були зацікавлені обидві сторони. Здавалося – місяць-другий і Ритка опиниться на волі, поряд з ним. Тоді багато що бачилося інакше. В підсумку?

Фиркнувши, Олег одним ковтком спустошив келих. Озирнувся байдуже. Чи міг припустити, що молодий борець за справедливість, засуджений за придуманий злочин і врешті-решт виправдувавши тавро вбивці, одного разу опиниться в такій розкоші. Що показне багатство стане буденністю. Бутафорією. Реквізитом, встановленим зовсім не до драми, що розгорталася в душі та в житті.

Чергові шість років пішли в нікуди. Коротка битва затяглася у довгострокову війну. Неправильну та безглузду. Свобода виявилася швидкоплинним пшиком. Іскрою, що, не встигнувши запалитись, згасла, затягуючи глибоко в темряву. Та ні разу за всі ці роки не шкодував і не здавався. І коли упустили Маргариту, дозволивши опинитися в золотій клітці Рощина на безмежний термін, і коли ганявся мало не по всій країні за Сизим, щоб упіймати на гачок, і коли вперше пішов на угоду із совістю, перетворившись на підставного гравця, кримінального авторитету, і навіть коли не виступив у відкрите протистояння з Рощиним. Все заради справи. Заради майбутнього.

Сумнівався багато разів, та не зупинявся. Не було часу. Все поспішав кудись, поспішав, жив мріями. Сам не помітив, як загрався. Шість років пролетіли, як один. Завжди прислухався до команди, генерала. Не наважувався засумніватися у правильності рішень.

Озираючись назад, міркував: бувши один, можливо, зміг зробити набагато більше. Щось важливіше, ніж розбите кримінальне угруповання та встановлення балансу між злочинністю у країні. Граючи поодинці, зробив би головне – врятував Ритку. Витяг із тягучого болота. Так, не мав би розкоші та багатств, але отримав натомість нормальне життя. Якби не чекав та діяв.

Та й нині... Дідько, йому б відірвати дупу від дивана і поїхати за Нею. Забрати. Піти на ризик, якщо треба – стати під кулі, але забрати Ритку. Далі – хоч потоп. Щось стримувало. Обіцянки. Зобов'язання. Ненависний колись алкоголь, що поширювався по венах. За останні кілька днів випив стільки, що нудно було. Від себе. Своєї нікчемної безпорадності.

В голові знову і знову прокручувалися слова Ритки з останньої зустрічі.

Не потрібен. Нас немає.

Ритка Одинцова, яку колись любив, давно померла...

Ти зненавидиш мене...

Можливо. Поки що ненавидів лиш себе. Не так уявляв усе. Розумів, що має продовжувати боротися та йти далі. Щось утримувало. Не дозволяло з місця зрушити. Слова Ритки назавжди відпечаталися в пам'яті. Знав, що то все дурощі, брехня в ім'я порятунку, а вдіяти з собою нічого не міг.

Вотан, як на зло, пронюхавши про їхню зустріч, вкотре відчитав, посадив на прив'язь, не даючи смикнутися, не те що піти у відкрите протистояння. Олег вкотре дивувався витримці цього чоловіка. Знати, що рідна дочка в небезпеці та продовжувати вичікувати, здатний або запеклий пройдисвіт, або байдужа людина. Хоча, залишивши Риту в ранньому дитинстві, Одинцов і не знав її до пуття. Вважай, чужа йому. Справа важливіша для всіх з команди, окрім нього, Чернишевського. Жаль, що пізно зрозумів…

Замружившись, стиснув долоні в кулаки. Одним різким рухом скинув вміст журнального столика на підлогу, розбиваючи порожній келих та розливаючи коньяк із відкритої пляшки. Спостерігаючи, як коричнева пляма розпливається по білому пухнастому килиму, схопився за голову і завив. Ні кінця ні краю нинішнім подіям не бачив. Життя, як цей килим, затягувало в брудну безодню з кожною миттю сильніше.